mysliwiec (mysliwiec) wrote,
mysliwiec
mysliwiec

Рабат-Арбат.

Если посмотреть в русскую Вики, то происхождение названия московской улицы АРБАТ там запутано, что называется "на пустом месте" :

"Наибольшее распространение получила гипотеза, согласно которой название Арбат произошло от арабского слова арбад, являющегося множественным числом от рабад — «пригород», «предместье», которое закрепилось за этим ближним пригородом Москвы ещё в период её зависимости от власти ордынских ханов. Слово также могло попасть в Москву в более позднее время от торговцев с Востока, например от крымских татар или восточных купцов.

Существуют и иные версии происхождения топонима. Так, историк И. Е. Забелин предположил, что слово Арбат может быть в своей основе русскоязычным и происходить от слова горбат, отражающего внешние особенности местности, которая «изображая кривую линию, уходила внутрь города на 150 сажен». Согласно другой гипотезе, распространённой в качестве основной в ряде путеводителей, название Арбат образовано от татарского слова арба."

http://ru.wikipedia.org/wiki/Арбат

В книге "Имена московских улиц" (1985 год) написано: «Арбат («арбад», «рабад», «рабат») — слово арабского происхождения, которое обозначает пригород, предместье, чем и была эта местность в XV веке, когда «городом» назывался только Кремль».

(Что делали и делают сегодня арабские топонимы в Москве, и почему московские пригороды должны были называться именно по арабски- из всего этого- всё равно абсолютно непонятно)

Хотя "рядом", в той же русской Вики имеем :

Рабат (араб. الرباط‎‎ — Ар-Рибат, что значит «укреплённый монастырь», ср. рус. Арбат)
http://ru.wikipedia.org/wiki/Рабат

Рабаты и названия местностей от этого слова происходящие оставляли после себя Халифаты. В разное время и в разных местах.
Например, крепость в грузинском городе Ахалцихе называется- Рабат.
Столица Марокко- Рабат.
Город на острове Мальта- Рабат.
Крым- Арабатская стрелка.

Но в России предпочитают не вспоминать, что ещё до крещения Руси (киевской) и ещё до Орды (залешанской) арабы проходили и по этим землям:

Проникновение мусульман в Европу началось по "Росафскому коридору" в VIII веке при халифе Гишаме (724-743), столицей которого был город Росафа возле теперешнего Омана. (до того столицей был Дамаск, после Росафы - Багдад). Имя адриатического порта Росафа (теперь Шкодер в Албании) возникло как реплика столичной Русафы.

И остались после них вот такие топонимы:

арбат

И вот такие разноцветные картинки гаплогрупп с коричневыми маврскими и черными ближневосточными секторами:

гаплогруппы

Так что учите укранский, и будете знать больше:

Тиждень дозволяє собі експеримент: ми публікуємо не популярну статтю про якісь дослідження, не спрощений репортаж про наукові пошуки, навіть не інтерв’ю з ученим, а безпосередньо наукову працю (розширену доповідь на міжнародній конференції), практично не адаптовану під масового читача.

Щоправда, її автор так само не зовсім пересічна постать. З мовознавцем Костянтином Миколайовичем Тищенком, професором Київського національного університету імені Тараса Шевченка, наш читач уже знайомий.

Причина – не лише бажання засвідчити свою шану видатному співвітчизникові, який сам, схоже, цілком байдужий до зовнішніх ознак визнання. Річ у предметі наукового інтересу: йдеться про спробу завдяки досягненням суміжних наук зазирнути в праісторію нашої країни, хай би якими, на перший погляд, парадоксальними (для когось навіть скандальними) здавалися знайдені факти й висновки, що з них випливають.
Звісно, для результатів такої якості потрібне відповідне озброєння, яким володіють одиниці. Професор Тищенко в професійному середовищі відомий кількома незаперечними досягненнями. Вже не одне десятиліття він викладає студентам- філологам основи мовознавства. Висновки вченого-систематизатора знайшли
відображення в його праці «Метатеорія мовознавства», яку хтось із колег влучно назвав «періодичним законом» для лінгвістики. Він є засновником першого у світі Лінгвістичного навчального музею, в стінах якого відвідувачі мають змогу на власному досвіді відчути, як окремі мовні явища стають частиною загального сві-
тоглядного контексту. Нарешті, Костянтин Миколайович – невтомний практик: на природне запитання, яке неминуче рано чи пізно ставить дилетант, а саме: скількома мовами володіє професор, він відповідає цитатою з академіка Кримського: «Пам’ятаю, щось там… шість, але не можу згадати, чи то вісімдесят шість,
чи то дев’яносто шість…»
Вивчення різних мов, часом, як для нас, екзотичних, – не предмет дивакуватого колекціонування, а безпосередній інструментарій дослідника. Адже багато років Костянтин Тищенко відшуковує й систематизує сліди прадавніх етномовних контактів на теренах України. Ці сліди залишилися головним чином не в словнику і не в письмових пам’ятках, їхній невичерпний ресурс – топоніміка, себто назви населених пунктів, річок, озер, пагорбів, урочищ тощо.
Століттями й навіть тисячоліттями вони можуть залишатися забутими й неусвідомленими, місцеві мешканці потроху змінюють їх, пристосовуючи під своє розуміння, і тільки наявність відповідної «матчастини» (інакше кажучи, знання мов, а також закономірностей їхньої трансформації) допоможе впізнати запозичення
від кельтів, арабів, гунів, готів, скіфів, данців, тобто всіх народів і племен, які проходили чи залишалися певний час на цій території.
Наукові висновки не залежать від ідеологічної кон’юнктури, тому вони можуть однаково розчарувати як полум’яних патріотів, так і симпатиків утраченої імперії. На жаль, не може Україна претендувати на роль міфічної Аратти, «колиски людської цивілізації».
Так само не годяться українці на роль «молодшого брата» в якійсь уявній східнослов’янській спільноті, це звичайна політична фікція – ми хіба що кузени, а якщо вже йдеться про найближчих родичів, то варто
шукати їх серед балканських народів.
Ми не старші й не молодші за інших, хіба що мало про це знаємо. Водночас виявляється, що немає взагалі у світі «чистих» народів, будь-яка нація є продуктом взаємодії різних етносів, кожен із яких залишив у зоні контакту свої відбитки в мові, культурі й… генах!
Так, саме тепер практичні успіхи молекулярної генетики вже уможливлюють – і навіть передбачають «перехресну» перевірку історичних та лінгвістичних даних. На перетині цих наукових дисциплін народжується найбільш несподіване, найбільш авангардне знання, яке виявляється співзвучним сучасному світові.
Коли стикаєшся з тим знанням, це може провокувати як культурний песимізм (навіщо ж докладати зусиль, якщо навіть епохальні катаклізми так безнадійно стираються з колективної свідомості народів?), так і, навпаки, оптимізм: людство, виявляється, має достатній інструментарій, щоби повернути собі істо-
ричну пам’ять. Для цього, зокрема, є гуманітарна наука. Потрібні лише суспільний запит, мотивація й певна кількість достатньо кваліфікованих, достатньо талановитих і достатньо відданих культурних героїв. Тим більше треба віддавати належне кожному з них.
Вважаймо, що ця публікація є виявом такого прагнення.
Юрій Макаров




Поліглот, лінгвист, проф. Тищенко про народ і мову : pdf

http://img.tyzhden.ua/Content/Files/tyzhden/Book%2016.pdf

Tags: кажущееся и действительное
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 4 comments