mysliwiec (mysliwiec) wrote,
mysliwiec
mysliwiec

Українська Донщина та далі на схід.

(Украинская Донщина и далее на восток
перевод на русский язык в конце поста)


Донщиною в історичній перспективі називаються землі розселення українців в межах території колишньої Області війська Донського – напівавтономної адміністративної одиниці Російської імперії XVIII-початку XX століть.



З ліквідацією більшовиками донського козацтва як соціального стану після Жовтневого перевороту 1917-го року, була ліквідована і ця адміністративна одиниця, а її землі розподілені між іншими складовими частинами Російської республіки та України. В сучасній Російській Федерації до складу історичної Донщини, як території колишнього розселення українського народу, можна віднести значну частину території Ростовської області, західний окраєць Волгоградської області по правому берегу Хопру до його впадіння у Дон, а також північно-західну частку Калмикії до ріки Манич, яка є південно-східним кордоном Донщини, так само як її південно-західним кордоном є річки Єя, Куго-Єя та Середній Єгорлик. Чільним містом української Донщини безперечно можна вважати Ростов (Ростов-на-Дону), який за всю свою 300-літню історію лише 17 років знаходився у складі Області війська Донського (у 1887-1904 рр.), а до того більше 100 літ був частиною Катеринославської губернії (Катеринослав – сучасний український Дніпропетровськ).

Останнім часом в українських джерелах Донщиною часто називають територію Донецької області України, а то і увесь Донбас (дивись, наприклад, українську Вікіпедію). Але це не правильно. І Донецька область, і місто Донецьк як її центр, і Донбас (Донецький вугільний басейн), ведуть свою назву від ріки Сіверський Дінець, яка протікає цією територією і є притокою Дона. Сам же Дон територією України не тече, і тому називати Донщиною якісь землі сучасної Української держави недоречно. Для Донецької області природною є назва Донеччина, а Донбас він і є Донбас.

Вперше українці закріпилися на берегах середнього Дону за часів князювання Святослава Хороброго, коли цей войовничий київський князь ущент розгромив хозарів, захопивши їхню донську фортецю Саркел, та перетворивши її на слов’янський форпост Білу Вежу.
Від того часу (з 965-го року), Біла Вежа стала значним торговим та воєнним пунктом Давньокиївської Держави у Великому Степу, на шляху до Північного Кавказу та Середньої Азії. Слов’яно-тюркський гарнізон у Білій Вежі обороняв південно-східні кордони Київської Русі від нападів степовиків аж до початку XII століття, і лише феодальні міжусобиці у державі та посилення половців, змусили наших предків покинути ці землі.

Вдруге українці збудували свої оселі на нижньому Дону після того, як з’явилися тут у середині XVI століття під керівництвом князя Дмитра Вишневецького, черкаського старости, славутного «Байди» українських пісень. Прийшовши з Байдою до Дону, запорізькі козаки заснували тут міцне поселення, яке назвали Черкаським, на честь Черкас, дніпровського володіння князя Вишневецького на Україні. Так запоріжці поклали початок донським козакам, які ще у XIX столітті добре пам’ятали, що предки їхні колись були запорожцями, та звалися «черкасами» по своїй першій столиці. Спочатку донські козаки сильно зберігали свої українські традиції, мову та звичаї, але згодом, за рахунок значної частини російських селян, що втікали на Дін від лихого кріпацтва та козачилися тут, донці вельми зросійщилися, і зберігши у своїй ментальності деякі українські риси, все ж поступово перетворилися на субетнос російської нації, яким є і дотепер.



Українська Донщина і Кубань на мапі Євразії.

До XVIII століття, донські козаки, як і запорізькі, зберігали свою незалежність, протистоячи зі зброєю в руках зазіханням не тільки турків та татар, але і московським зайдам. Та знищивши українське козацтво в Запоріжжі та на Гетьманщині, російська влада зберегла козацьку організацію на Дону, перетворивши колишніх борців за волю на своїх вірних слуг. Саме донські загони, разом з поліцією, захищали у Москві та Петербурзі імперський режим від революційних протестів, шашками розганяючи мирні демонстрації студентської молоді. У нагороду за це царський режим наділив донських козаків різними пільгами, перетворивши їх на військовий стан, що ніс лише військову службу, майже не переймаючись сільськогосподарською справою.

Тим часом становище українського селянства в імперії значно погіршало. Нащадки запорізьких козаків тепер страждали від малоземелля, та змушені були шукати нових земель, аби вижити та вигодувати власні родини. Так українці втретє з’явилися на Дону, але тепер ні як господарі цієї території, а як злиденні орендарі, які годували своєю працею і самих себе, і власників землі з донського козацтва. На офіційному рівні українці в Області війська Донського були позбавлені різних прав, і хоча у багатьох районах краю складали відтепер національну більшість, згідно з законами імперії презирливо іменувалися «іногородніми», і страждали від свавілля донських козаків, яке завжди покривалося владою.

Тому не дивно, що після повалення царату, українське селянство Донського краю виступило на боці російських більшовиків проти донського козацтва, і серед місцевих червоних командирів було забагато людей з українськими прізвищами. Але перемога радянської влади призвела до загибелі і тих і інших. Спочатку більшовики розправлялися з місцевими козаками, винищуючи їх як «контрреволюційну силу», та віддаючи козацькі землі в руки їх справжніх власників – українських селян, але давши працьовитому селянству трохи піднятися у своєму економічному становищі, винищували і їх, як «куркулів» та «сільську буржуазію». В результаті на Дону зникло і повноцінне козацтво, зникло і українське життя. Місце і тих і інших зайняли переселенці з Центральної Росії та Кавказького регіону.

У сучасній Російській Федерації нібито відроджується козацьке життя, але тепер козаками можуть стати всі, хто народилися на донській землі, не дивлячись на те, ким були і де жили їхні предки за часів імперії. Організоване ж українське життя переслідується на сучасній Донщині як і скрізь у Росії. Тому і не дивно що серед сучасних донських козаків так багато людей з українськими прізвищами, що було зовсім не притаманно справжньому донському козацтву. Нащадкам українських селян, чиїх предків гнобили ті козаки, легше записатися до лав своїх колишніх ворогів, і користуватися пільгами від держави, ніж відроджувати славу своїх справжніх предків, адже боротися за правду це є доля обраних, і не кожному це дано. Тому знов таки маємо, що маємо.

У складі української етнічної Донщини можна виділити два окремих регіони, кожний зі своєю особливою специфікою. По-перше це Донське Приозів’я, землі навколо устя Дону, з такими містами як Ростов, Озів, Таганріг. В роки незалежного існування донського козацтва ця територія підкорялася туркам, які збудували тут міцну фортецю Озів, що перекривала донським козакам вихід в Озівське та Чорне моря. Після того, як у 18-му столітті російські війська перемогли турок, ці землі активно заселялися українцями, і більше ста років входили до складу української Катеринославської губернії. В етнічній приналежності земель навколо Таганрогу до української національної території не сумнівалися і більшовики, які при утворенні Української РСР створили Таганрозьку округу у складі Донецької губернії цієї республіки. До України Таганріг належав до 1924-го року, і відійшов до Росії не з національних, а лише з суто економічних міркувань, адже навіть за всесоюзним переписом 1926-го року 71,7 % населення округи складали українці.

Так само до 1924-го року у складі України був і Східний Донбас, як Шахтинська округа тієї ж Донецької губернії. В національному і економічному плані Східний Донбас формувався і оселявся таким самим чином як і Донбас український, що знаходиться зараз у складі Донецької та Луганської областей незалежної України. Разом з Таганрогом приєднали до Росії і східнодонбаські землі, і відтепер шахтарські міста з промовистими іменами Шахти, Новошахтинськ та Кам’янськ-Шахтинський знаходяться у складі Ростовської області, за східними межами українського державного кордону.

Таким чином, підбиваючи підсумки цього нарису, можна зазначити:
Донщина - український етнічний регіон з культурним центром у Ростові.
У складі Донщини:
Донське Приозів’я(з Ростовом, Таганрогом та Озовом), і Східний Донбас(із Шахтами, Новошахтинськом і Червоним Сулином).
В економічному, національному і культурному плані Донщина тяжіє до українського Донбасу.

Ігор Роздобудько. Звідси :

* * *

Перевод на русский язык:

Донщиной в исторической перспективе называются земли расселения украинцев в пределах территории бывшей Области войска Донского - полуавтономной административной единицы Российской империи XVIII-начала XX веков.

С ликвидацией большевиками донского казачества как социального слоя после Октябрьского переворота 1917-го года, была ликвидирована и эта административная единица, а ее земли распределены между другими составными частями Российской республики и Украины. В современной Российской Федерации в состав исторической Донщины, как территории бывшего расселения украинского народа, можно отнести значительную часть территории Ростовской области, западный кусок Волгоградской области по правому берегу Хопра до его впадения в Дон, а также северо-западную часть Калмыкии к реке Маныч, которая является юго-восточной границей Донщины, так же как ее юго-западной границей являются реки Ея, кугою-Ея и Средней Егорлык. Главенствующим городом украинских Донщины определенно можно считать Ростов (Ростов-на-Дону), который за всю свою 300-летнюю историю лишь 17 лет находился в составе Области войска Донского (в 1887-1904 гг), а до того более 100 лет был частью Екатеринославской губернии (Екатеринослав - современный украинский Днепропетровск).

В последнее время в украинских источниках Донщиной часто называют территорию Донецкой области Украины, а то и весь Донбасс (см., например, украинская Википедия). Но это не правильно. И Донецкая область, и город Донецк как ее центр, и Донбасс (Донецкий угольный бассейн), ведут свое название от реки Северский Донец, которая протекает этой территорией и является притоком Дона. Сам же Дон территории Украины не течет, и поэтому называть Донщиной какие-то земли современного Украинского государства неуместно. Для Донецкой области естественна название Донетчина, а Донбасс он и есть Донбасс.

Впервые украинцы закрепились на берегах среднего Дону во времена княжения Святослава Храброго, когда этот воинственный киевский князь наголову разгромил хазар, захватив их донскую крепость Саркел, и превратив ее в славянский форпост Белую Башню (Білу Вежу). С тех пор (с 965-го года), Белая Башня/Вежа стала значительным торговым и военным пунктом Древнекиевского государства в Великой Степи, на пути к Северному Кавказу и Средней Азии. Славяно-тюркский гарнизон в Белой Башни оборонял юго-восточные границы Киевской Руси от нападений степняков до начала XII века, и только феодальные междоусобицы в государстве и усиление половцев, заставили наших предков покинуть эти земли.

Во второй раз украинці построили свои дома на нижнем Дону после того, как появились здесь в середине XVI века под руководством князя Дмитрия Вишневецкого, черкасского старосты, славного «Байды» украинских песен. Придя с Байдой к Дону, запорожские казаки основали здесь прочное поселение, названное Черкасским, в честь Черкасс, днепровского владения князя Вишневецкого на Украине. Так запорожцы положили начало донским казакам, которые еще в XIX веке хорошо помнили, что предки их некогда были запорожцами, и назывались «черкасами» по своей первой столице. Сначала донские казаки сохраняли свои украинские традиции, язык и обычаи, но впоследствии, за счет значительной части русских крестьян, бежавших на Дон от дурного крепостничества и "козачившихся" здесь, донцы весьма русифицировались, и сохранив в своей ментальности некоторые украинские черты, все же постепенно превратились в субэтнос русской нации, которым является до сих пор.

Украинская Донщина и Кубань на карте Евразии: (карту смотреть в украинском тексте)

До XVIII века, донские казаки, как и запорожские, сохраняли свою независимость, противостоя с оружием в руках посягательствам не только турок и татар, но и московским зайдам. Но уничтожив украинское казачество в Запорожье и на Гетманщине, российские власти сохранили казацкую организацию на Дону, превратив бывших борцов за свободу в своих верных слуг. Именно донские отряды, вместе с полицией, защищали в Москве и Петербурге имперский режим от революционных протестов, шашками разгоняя мирные демонстрации студенческой молодежи. В награду за это царский режим наделил донских казаков различными льготами, превеведя их на военное положение, и они несли только военную службу, почти не заботясь сельскохозяйственной делом.

Между тем положение украинского крестьянства в империи значительно ухудшилось. Потомки запорожских казаков теперь страдали от малоземелья, и вынуждены были искать новых земель, чтобы выжить и выкормить собственные семьи. Так украинцы втретье появились на Дону, но теперь не как хозяева этой территории, а как нищие арендаторы, которые кормили своим трудом и самих себя, и владельцев земли из донского казачества. На официальном уровне украинцы в Области войска Донского были лишены различных прав, и хотя во многих районах края составляли отныне национальное большинство, согласно законам империи презрительно именовались «иногородними», и страдали от произвола донских казаков, который всегда покрывался властью.

Поэтому неудивительно, что после свержения царизма, украинское крестьянство Донского края выступило на стороне русских большевиков против донского казачества, и среди местных красных командиров было много людей с украинскими фамилиями. Но победа советской власти привела к гибели и тех и других. Сначала большевики расправлялись с местными казаками, истребляя их как «контрреволюционную силу», и отдавая казацкие земли в руки их настоящих владельцев - украинских крестьян, но дав трудолюбивому крестьянству немного подняться в своем экономическом положении, истребляли и их, как «кулаков» и «деревенскую буржуазию ». В результате на Дону исчезло и полноценное казачество, исчезла и украинская жизнь. Место и тех и других заняли переселенцы из Центральной России и Кавказского региона.

В современной Российской Федерации якобы возрождается казацкую жизнь, но теперь казаками могут стать все, кто родились на донской земле, несмотря на то, кем были и где жили их предки во времена империи. Организованная же украинская жизнь преследуется на современной Донщине как и везде в России. Поэтому и неудивительно, что среди современных донских казаков так много людей с украинскими фамилиями, что было совершенно не свойственно настоящему донскому казачеству. Потомкам украинских крестьян, чьих предков притесняли козаки, легче записаться в ряды своих бывших врагов, и пользоваться льготами от государства, чем возрождать славу своих настоящих предков, ведь бороться за правду это удел избранных, и не каждому это дано. Поэтому опять-таки имеем, что имеем.

В составе украинской этнической Донщины можно выделить два отдельных региона, каждый со своей особой спецификой. Во-первых это Донское Приазовье, земли вокруг устья Дона, с такими городами как Ростов, Азов, Таганрог. В годы независимого существования донского казачества эта территория подчинялась туркам, которые построили здесь мощную крепость Азов, что перекрывала донским казакам выход в Азовское и Черное моря. После того, как в 18-м веке русские войска победили турок, эти земли активно заселялись украинцами, и более ста лет входили в состав украинской Екатеринославской губернии. В этнической принадлежности земель вокруг Таганрога к украинской национальной территории не сомневались и большевики, при образовании Украинской ССР создали Таганрогский округ в составе Донецкой губернии этой республики. Украине Таганрог принадлежал до 1924-го года, и отошел к России не по национальным, а лишь с чисто экономическим соображениям, ведь даже при всесоюзной переписи 1926-го года 71,7% населения округа составляли украинцы.

Так же до 1924-м году в составе Украины был и Восточный Донбасс, как Шахтинский округ той же Донецкой губернии. В национальном и экономическом плане Восточный Донбасс формировался и заселялся таким же образом как и Донбасс украинский, находящийся сейчас в составе Донецкой и Луганской областей независимой Украины. Вместе с Таганрогом присоединили к России и восточнодонбасские земли, и с этого времени шахтерские города с говорящими сами за себя названиями- Шахты, Новошахтинск и Каменск-Шахтинский находятся в составе Ростовской области, за восточными границами украинской государственной границы.

Таким образом, подводя итоги этого очерка, можно отметить:
Донщина - украинский этнический регион с культурным центром в Ростове.
В составе Донщины:
Донское Приазовье (с Ростовом, Таганрогом и Азовом), и Восточный Донбасс (с городами Шахтами, Новошахтинском и Красным Сулином).
В экономическом, национальном и культурном плане Донщина тяготеет к украинскому Донбасу.


* * *
Козаки донські та запорізькі. Хто є старшим братом?

Ряженые казаки кубанской станицы "Полтавская".
Трансформация самосознания.
Методы.
Tags: кажущееся и действительное
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 3 comments