mysliwiec (mysliwiec) wrote,
mysliwiec
mysliwiec

Кирилиця яку ми втратили


Рівно рік тому, 28 березня 2012 року, український шрифтовий дизайнер Кирило Ткачов вирішив організувати у Києві зустріч шрифтових дизайнерів та поспілкуватися на теми шрифторобства. Зі свого боку Кирило підготував розповідь про досвід своєї роботи над шрифтом, під назвою «Мій друг Брутеск», а також запропонував усім бажаючим (і в першу чергу знайомим по попереднім шрифтовим заходам) висловитись на шрифтові та навколо шрифтові теми. Зголосилося ще дві людини: Ольга Протасова, і я, що поділився роздумами про історію та сучасність кирилівського шрифту.


Назва доповіді «Кирилиця, яку ми втратили» є певною реплікою до фільму С. Говорухіна «Росія, яку ми втратили», і реплікою не стільки змістові фільму, скільки певній провокативності того фільму, в якому розповідалося про дореволюційну Росію у порівнянні з Росією початку 1990-их. Ми так само, часто провокаційно, будемо порівнювати вітчизняні друковані шрифти 15-18 та 19-20 століть.
Але до початку розмови давайте визначимося з термінами.
Кирилицею ми називатимемо друкований шрифт на основі уставних, напівуставних та скорописних почерків, що ґрунтується на так званій кирилівській системі писемності, розробленій Кирилом та Мефодієм. Гражданкою ж ми будемо називати шрифти і систему писемності, що постала після 1708 року за ініціативою російського царя Петра Першого.
Що ж ми сьогоднішні стереотипно вважаємо «кирилицею»?

Кирилиця у більшості нас сьогоднішніх — це старий, архаїчний, церковний шрифт, непридатний для широкого вжитку.
Другий момент: говорячи про кирилицю, ми майже ніколи не говоримо про кирилівський друкований шрифт, а лише про рукописний. Нас вчать, що є три кириличні почерки: устав, на півустав та скоропис, що хронологічно заміняли один одного:

Потім прийшов Петро Перший і вчинив Велику Реформу: змінив застарілий кирилівський шрифт на модерновий гражданський:

Тобто, знайома нам концепція виглядає так: рукописні устав-напівустав (паралельно скоропис) і потім друкована гражданка. Але чому не згадують про кирилівський друкований шрифт?

Якщо ми поглянемо на часову шкалу, то побачимо що з часу першої друкованої книги кирилівським шрифтом до переходу з кирилиці на гражданку пройшло майже стільки ж часу, скільки існувала сама гражданка.
Тобто, перше на чому я хотів би наголосити: ми відкидаємо майже половину кирилівського шрифтового спадку.

Друге: реформа з переходу кирилиці на гражданку відбулася лише в Російській імперії, до якої з інших слов’янських країн входила лише невеличка частина України.
На території України, до речі, перша гражданська друкарня з’явилася тільки у 1764 році! Білорусія увійшла до складу Російської імперії протягом 1775-1795 років, і лише тоді відчула вплив гражданки. Південно-слов’янські країни відчули той вплив ще пізніше.
Тобто, говорячи про початок гражданки, коректніше буде називати не символічну дату 1708 рік, а кінець 18 століття.
Далі, якщо ми поглянемо на карту (я її робив для іншого проекту і вона не охоплює роки 1617-1708, але і за період 1491-1616 можна зробити певні висновки) то побачимо, що кирилівське книгодрукування, і відповідно шрифторобство було не лише на Москві:

Щоби продовжити розмову далі, нам треба зупинитися на розрізненні понять: мова, писемність, шрифт.

Давайте розглянемо один зразок кирилівського друку:

Бачимо, що це кирилицею, але нічого (крім деяких слів «календарю», абощо) не зрозуміло. Це тому що набрано то румунською мовою. Тобто, одною і тою ж системою писемності (кирилівською, наприклад) можна відтворити різні мови: українську, румунську, казахську і т. ін..
А тепер давайте подивимось з іншого боку: як відтворюються написи однією і тією ж мовою, але різними системами писемності:



Бачимо один і той же напис: «Літери за півлітрою» набрані гражданкою, латиницею, кирилицею, глаголицею. Але всі ці написи, наголошую, українською мовою.
Нарешті, після кількох необхідних передмов і уточнень ми добралися до самої теми нашої розмови: шрифти кирилівських стародруків.
І тут знову ми змушені почати зі стереотипів. Який образ виникає у нас, коли ми говоримо про кирилівські стародруки? Напевно у більшості виникають асоціації з виданнями Івана Федорова. Наведемо зразок друкованого ним московського «Апостола», 1564 року:



Правда, абсолютно звична картина. Ця репродукція надзвичайно зручно вкладається в наше сприйняття словосполучення «стара кирилиця». Але оскільки ми є людьми які працюють зі шрифтом, а багато хто з нас його і створює, то ми підемо далі звичайного сприйняття, і розглянемо федорівський шрифт 1564 року ближче і докладніше:



Шрифт досить красивий, має невеликий нахил, і за традиційною класифікацією має бути зарахований до напівуставу. Шрифт напевно мав рукописний прототип, бо літери не мальовані (чи сконструйовані), а як-би писані. Для порівняння поглянемо на літеру «М» у цьому федорівському друкові і у наступному — зі стрятинськго друкарні Ґедеона Балабана, 1604 року:



Бачимо, що у стрятинському друкові «М» швидше мальована, ніж писана, і взагалі весь шрифт виглядає стрункіше та рівніше. Тобто, цей шрифт ми швидше би назвали уставом ніж на півуставом. Але цей зразок — 1604 рік, а попередній — 1564-й! Концепція: півустав йшов слідом за уставом трохи хромає.
Крім того, слід наголосити, що два вищенаведені зразки — то саме друкований шрифт, як і наступний:



Колись Юрій Гордон, автор «Книги про букви» казав мені: «Ігоре, невже Ви насправді думаєте що друкований шрифт міг розвинутися на основі скоропису?» Але як бачимо з вищенаведеного зразка, не тільки міг розвинутися теоретично, але й насправді існував. Це фрагмент з книги надрукованої у Вільні у друкарні Мамоничів у 1586 році. А далі наведемо вже наш, київський друк 1620 року:



Ці два шрифти з одного видання: з київського «Служебника». Один шрифт для передмови, інший для основного тексту (були ще заголовкові, але ми їх зараз не розглядаємо). Взагалі-то, в київських виданнях, іноді зустрічалося до 7 шрифтів у одній книзі: для передмови, колонтитулу, основного тексту, приміток, заголовковий, підзаголовковий + ініціали та в’язь.
До речі, розглядаючи цей «Служебник» я натрапив на вшивку кількох сторінок, з явно іншого видання:



Ліворуч — то сторінка ще з основного блоку книги, а праворуч — то зі вшитку. Відповідно, і шрифти різні. Я почав цікавитися у наукових співробітників, а що ж то за сторінки вшиті, і коли то було зроблено. На що отримав відповідь: вшиті вони були не пізніше кінця 18-го століття, бо оправа книги саме тих часів. А сторінки то з віленського «Служебника». Так що цікаво! Якщо у книзі були втрачені (чи пошкоджені) кілька сторінок, то замість того щоб взяти іншу книгу, власник вважав за краще вирвати з іншої кілька сторінок і вклеїти до тої, в якій втрачено. Тобто та книга (київський «Служебник») настільки вище цінилася, настільки краща була виконана мистецьки, що її реставрували сторінками інших видань, замість того щоби користуватися тими цілими виданнями.

Цікаво також розглянути конструкцію шпальти. Маємо приклади з абсолютно сучасним дизайнерським підходом. Наприклад, такий підхід можемо побачити у київському виданні «Книги про віру» З. Копистенського (1620 рік):



Бачимо: заставку, заголовок, підзаголовок, главку, ініціал, колонтитул, примітки, лінійки! Абсолютно сучасний дизайнерський підхід.
Розглянемо ж ближче шрифт цієї книги:



Бачимо, що шрифт досить вільний і розхристаний, але назвати його «напівуставом» якось язик не повертається. Це оригінальний зразок друкованого шрифту, що вже не пов’язаний з рукописними прототипами.
Зразками для київських друків були переважно венеціанські та південнослов’янські видання. У шрифтах то простежується у деяких характерних лігатурах:



Ліворуч лігатури з венеціанських та південнслов’янських видань, праворуч — з київських і стрятинських. В московських та білоруських виданнях мені такі вольності не зустрічалися.
Власне, приклад шрифтів венеціанської друкарні Божидара Вуковича (1519 рік):



От скажіть, ну яка тут архаїка? Якщо говорити не про мову, не про писемність, не про грецькі літери, що зараз не використовуються, а про графіку шрифту!
Ще один зразок: чорногорський друк 1494 року:



Саме цей шрифт, як вважав відомий вчений-славіст П. Шафарик, «різаний у Римі чи у Венеції дуже хорошим італійським майстром».

Насамкінець сторінка з «Учитительного Євангелія» (Крилос, 1606) зі столітніми мухами:



Я не знаю скільки століть тому тих мух захлопнули у цій книзі, але якщо провести по ним пальцем, то вони ніяк не визначаються тактильно, тобто з книгою вони вже абсолютно зріднилися. На перший погляд ці мухи виглядають не надто приємно, але тут не можна не згадати слова прекрасного російського художника-графіка і теоретика мистецтва Володимира Фаворського:
«Буква похожа на муху в молоке»

Цією прекрасною фразою я і хотів би завершити свою розповідь.

Опубліковано Ігор Дудник
ТУТ :
Tags: кажущееся и действительное, факт
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 13 comments