mysliwiec (mysliwiec) wrote,
mysliwiec
mysliwiec

Махновська повстанська армія

Оригинал взят у terykon в Махновська повстанська армія
Викладаю свій старий і затасканий текст про махновців в жанрі фольк-хісторі. Перша частина - спроба історичного аналізу та оцінки, друга - опис махновщини і махновців.



Коли в 1917 році в Росії вибухнула революція, позбавлені дієздатного національного проводу українські маси виживали, як могли, покладаючись на внутрішні інстинкти. Витвором такого «народного інстинкту» була і повстанська армія Нестора Івановича Махна – збройна організація селян України. Діяла ця армія в 1918-1921 роках. Чисельність її була непостійна, максимальна кількість бійців сягала 150 тисяч. Переважну більшість з них складали українські селяни. Проте, складі махновської повстанської армії були окремі підрозділи кубанських і донських козаків, сибіряків, загін німецьких селян-колоністів Клейна, грецький полк та єврейська рота.

В той час українському селянству треба було розв’язати дві основні проблеми: ліквідувати землеволодіння поміщиків і розподілити землю між собою, а також отримати право вільно розпоряджатися плодами своєї праці. Поставити більш глобальні цілі селянська бестія без голови не могла, бо мислення державницькими категоріями – завдання проводу, а не маси. Виходячи з цього, махновська повстанська армія вела безкомпромісну боротьбу з білогвардійськими силами, які були носіями реставраторських тенденцій. Керована політичними імпотентами на зразок Винниченка Центральна Рада також не викликала жодних симпатій у махновців, адже була нездатна вирішити жодного соціального питання. Хоча пізніше, вже на імміграції, Нестор Махно зрозумів згубність відчуження з хоч би й кволою, та все ж українською державою... Своїм союзником у вирішенні земельного питання махновці вважали більшовиків і тому вели спільні бойові дії з Червоною Армією, зробивши вагомий внесок в розгром армій Денікіна і Врангеля.

І дійсно, більшовики ліквідували поміщицьке землеволодіння, заручившись масовою підтримкою сільського населення. Але слоган «Землю – селянам» виявився обманкою – земля передавалася до радгоспів і комун, а у селян ще й відбирали левову частину продукції. Тому, добивши «білих», махновська повстанська армія стала до боротьби з новими, вже «червоними», поміщиками – радянською владою.

Основною тактикою боротьби махновців були блискавичні рейди по Україні, розгром більшовицьких складів і роздача продовольства населенню. А гуманне ставлення до полонених рядових червоноармійців забезпечило махновцям загальну підтримку. Навіть елітні частини Червоної армії – Перша та Друга Кінні армії – вели переговори з повстанцями про спільний виступ проти комуністів. В 1920 році махновці намагалися створити єдиний антикомуністичний фронт, налагоджуючи взаємодію з повстанцями на Кубані і на Дону, а також з антоновськими загонами на Тамбовщині, де одним із повстанських ватажків був молодший брат відомого комуніста Олександра Пархоменка – теж колишній махновець.

Селянський антикомуністичний рух став головною загрозою для влади більшовиків, тим більше, що опора їхнього режиму – Червона армія – на 90% складалася з примусово мобілізованих селян. Найкраще це розумів більшовицький вождь Володимир Ленін, що був, за висловом Донцова, «політиком у цілім значінню сього слова». Саме під його тиском комуністи пішли на кардинальні поступки селу.

По-перше, переважна більшість колишніх поміщицьких земель були передані безпосередньо селянам і влада відмовилася від примусового створення комун. Замість грабіжницької «продразвьорстки» ввели фіксований і поміркований «продналог», а всі надлишки селянство могло вільно продавати на ринку. Адміністративно-бюрократичний тиск на селян був суттєво зменшений. Звісно, це були лише тактичні поступки-приманки, але їх було зроблено – терористичний соціальний експеримент «колективізація» на деякий час призупинився.
Мети, заради якої було створено махновську повстанську армію, було досягнуто, і існування селянських збройних сил втратило сенс. Повстанці розійшлися по домівках і стали господарювати, тим більше що радянська влада оголосила широку амністію для махновців, які добровільно складуть зброю.

З історичної точки зору, це була перемога (хоча й ситуативна) українського селянства і його збройних сил, уособлених в махновській армії. Дії Червоної армії, навіть очолюваної найталановитішим більшовицьким полководцем Михайлом Фрунзе, не можна назвати успішними, оскільки маючи величезну кількісну і військово-технічну перевагу більшовики не змогли нав’язати українському селянству свій план комунізації села. Більше того, комуністична влада була змушена реалізувати всі соціально-економічні вимоги українського села, незважаючи на їхню кричущу невідповідність комуністичній доктрині.

Успіх українських селян-махновців був недовгим. Бо ні високий бойових дух, ні широка підтримка населення – ніщо не компенсує відсутності дієздатного національного проводу – групи чи організації, що оперує державницькими категоріями і мислить в історичному, а не ситуативному масштабі. В ті часи такі люди в Україні були – наприклад, Микола Міхновський і Євген Коновалець. Трагедія була в тому, що над ними стояли політичні нездари, що марили хлопоманським соціалізмом. Саме вони – винниченки, петлюри, грушевські – звели нанівець вольову потугу українського самостійництва, відштовхнувши від державницьких сил і бойовитий елемент української маси. Нагадаю Донцова: «Настрій, запал, ідеалізм, посвята й героїзм, все те було в армії, в значній частині широких мас народу, в повстанцях, що виринали тоді, як гриби після дощу... але не в думках і серцях переважно соціалістичного, проводу». За те і розплатилися.
 
 
***
 
 «Бестiя без голови», - так охрестив козацьку
нацiю колись київський воєвода Адам Кисiль...
Дмитро Донцов
 
Бачимо серед вогню революційної боротьби криваве кидання анархічного Гуляйполя махнівщини — політичне неоформленого і неопанованого духа степу і духа черні.
Дмитро Мирон-Орлик
 
В Новий час українці увійшли без національного проводу, без еліти і без держави. Наші сусіди (за сумісництвом – воріженьки), зманювали і скуповували «на корню» всіх, хто потенційно міг очолити українців. Опорою Речі Посполитої були українські роди Острожських, Вишневецьких, а Російській імперії вірно слугували Кочубеї, Апостоли, Розумовські, Гоголі.

Та навіть без еліти і держави, український народ не перетворився в затуркану популяцію українських степів, як це сталося з братами білорусами на їхніх болотах. Спрацювали в етносі якісь внутрішні механізми самоорганізації і народ сам розділився на дві частини: селянство і козацтво. Селяни господарювали на землі, забезпечуючи економічні основи існування етносу, а козацтво цей етнос боронило. Козацтво як збройні сили не було особливим тягарем для народної економіки, бо частина козаків сама вела своє господарство у вільний від війни час, а за привілей не платити податки платили найвищу ціну – власною кров’ю.

Мирну частину населення козаки іноді дещо зверхньо іменували гречкосіями. Проте ніхто не вимагав від звичайного селянина, як це буде пізніше, щоб той брав до рук зброю і йшов воювати. Війна – справа козацька, а хліб вирощувати – справа селянська. І кожен робив те, що міг, не зазіхаючи на вибір іншого. В цьому і полягала сила тогочасного українського суспільства.

Козаком міг стати кожен – то була справа особистого вибору. І кожен міг цей вибір зробити з огляду на власні можливості і уявлення про гідне людини життя. На Січ-бо йшла не тільки біднота у пошуках кращої долі. Хорошим тоном навіть у заможних селян було відправити сина на Запоріжжя на кілька років «покозакувати» –досвіду військового набратися, і стати, врешті решт, справжнім чоловіком.

Коли турецько-татарську загрозу було ліквідовано,  козацтво розбрелося господарювати на родючих українських чорноземах. Російська імперія їм особливо не перешкоджала. Щоправда, безкоштовний сир скоро обернувся кріпосним правом, тягарем брутальних податків, бюрократичною сваволею. Та після відміни кріпосного права в 1861 році життя українських селян різко покращилося, особливо на Лівобережжі та на Слобожанщині. Візьмемо для прикладу звичайне слобожанське село Білолуцьк (нині смт. Білолуцьк Новопсковського району Луганської області). В кінці ХІХ століття білолуцькі селяни без допомоги держави власним коштом (!!) збудували церкву, комплекс будівель земської лікарні, двоповерхову школу, земське училище та інше. (Спробували б вони зробити це зараз, у ХХІ столітті...) А тоді в Україні, особливо Слобідській, запанував достаток і сумирне роботяще гречкосійство.
Етнографічний опис, створений в ті часи під керівництвом етнографа В. Іванова, вражає: українці уникають сварок, не влаштовують бійок, мало п’ють і зовсім не вживають брудної лайки. Поліція і злочинність майже відсутні, а єдиний місцевий розбійник, про якого ще збереглися народні спогади, на прізвище Засєрін був явно не українського походження. Здавалося, не буде кінця і краю цій пасторалі...

Проте на початку ХХ століття в Російській імперії спалахнула громадянська війна. Україна, позбавлена міцної державності, перетворилася в поле бою (і пасовисько) для більшовиків, денікінців, німців та інших інтервентів. Для російських комуністів вивіз продовольства з України був питанням життя і смерті. Голодні робітники, у яких в містах залишалися голодні сім’ї, особливо не розрізняли бідних і багатих селян, хліб на споживання і на сівбу. Забирали все у всіх, прирікаючи на голодну смерть село за селом. В битві за хліб селяни знищували продзагони, каральні загони знищували селян... Пастораль досить швидко перетворилася на криваву круговерть.

Щоправда, в українського селянства вистачило здорового глузду не влаштовувати колективне самогубство, як це зробили в Росії на Тамбовщині, коли всі селяни від мала до велика брали до рук зброю і йшли воювати з регулярною армією. В українських степах натовпи погано озброєного і ще гірше навченого народу спокійно були б розстріляні автоматичною зброєю війскових підрозділів, авіацією і бронетехнікою. Та й величезна кількісна перевага була на боці Росії – в 1920 році Червона армія нараховувала 5 мільйонів чоловік. До того ж, всі основні центри виробництва озброєнь і боєприпасів знаходилися на території Росії...

І тому наш народ обрав оптимальну для тих історичних умов форму опору. Нація знову поділилася на козаків і гречкосіїв. Гречкосії мирно працювали, водночас забезпечуюючи козаків всім необхідним: харчами, кіньми і інформацією про ворога. А також ховали повстанців від переслідувань і доглядали за їх пораненими. Коли ж потрібно було створювати масові піхотні підрозділи, гречкосії оголошували самомобілізацію і доводили чисельність повстанської армії до 150 тисяч бійців, а потім знову розходилися по домівках господарювати. Як у відомій пісні: «Стріха ховала тихо гверову сталь...»

В повстанці йшли тільки добровольці - ті, хто мав власні підстави ризикувати життям, мав військові здібності і можливість воювати. Хоча останнє поняття було суто відносним – одним з повстанських полків успішно командував батько Правда – каліка без обох ніг.
Махновські повстанці не називали себе козаками, бо цю назву вже використовували і недоброї пам’яті донські козаки, чиї каральні загони катували селян під час російської революції  1905-1907 років, і полки «червоного козацтва», які підтримували комуністів, і українські національні частини. Проте, і по бойовому духу, і по організації, і по способу ведення бойових дій справжніми козаками були лише махновці. Більшовики-сучасники в один голос твердили: «Части батьки Махно пропитаны духом бесшабашного вольного Запорожья. Настроение их боевое, бодрое». До речі, і район бойових дій махновців від річки Буг до річки Айдар майже повністю збігається з територією земель колишнього Війська Запорізького.

Відправляючи своїх агітаторів в Україну, Лев Троцький (Лейба Бронштейн) говорив їм: «Товарищи! То, о чем мы здесь – в России – говорим совершенно открыто, в Украине можно шептать лишь на ушко, а то лучше и совсем не говорить... Помните же, что нет труднее работы агитаторской, как на Украине... Ни для кого не секрет, что не Деникин принудил нас оставить пределы Украины, а грандиозное восстание, которое подняло против нас сытое украинское крестьянство. Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев, возненавидел украинский крестьянин до глубины своей души. В нём проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы».

І, як колись запорожці, повстанці на крок випереджали своїх ворогів у військовій тактиці, хоча серед десятків тисяч махновців був тільки один штаб-офіцер Петро Гавриленко, нащадки якого нині проживають в смт. Міловому Луганської області. Ворожі ж армії були вщерть переповнені колишніми царськими полковниками та генералами... Головною бойовою силою повстанців були високомобільні загони кавалерії, яка потай зосереджувалася в потрібних місцях, а потім наносила раптовий удар і знову розчинялася серед українських степів і українського селянства. А якщо додати високі бойові якості повстанців-кіннотників та їхню безмежну довіру до своїх командирів (яким по праву давали звання «батько»), зрозуміло, чому  повстанські війська були предметом заздрощів ворожих воєначальників. Легендарний денікінський генерал Володимир Зіновієвич Май-Маєвський, який сам командував елітними офіцерськими частинами, на силу відбиваючись від махновської кавалерії, захоплено говорив своїм штабним: «Вот мне бы таких командиров!»

А повстанські командири набагато раніше ворожих генералів зрозуміли, що головне – це не чисельність армії, а її бойовий дух і ще – щільність стрілецького вогню. Тому за шалені гроші і золото махновці всіма правдами і неправдами купували кулемети «Максим» і «Л’юіс», а Луганський патронний завод нелегально забезпечував повстанців патронами – по півтора мільйони штук за раз. Вся армія генерала Денікіна, йдучи в похід на більшовицьку Москву, мала на озброєнні 640 кулеметів переважно в піхотних частинах. А у повстанській арміх Махна тільки одна бригада батьки Каретникова мала 700 «Максимів», причому на тачанках, що забезпечувало неймовірне на той час поєднання мобільності зі щільністю стрілецького вогню.
Врешті решт, і в білій, і в червоній арміях з’явилися великі кавалерійські з’єднання, але з традиційним озброєнням: карабіни, списи, шаблі... Причому домінуючою була тактика бою холодною зброєю («рубка»), як і за часів Стародавнього Риму. А у повстанців вже було дещо інше...

Уявіть собі, у безкрайньому українському степу сходяться дві кавалерійські лави по кілька тисяч вершників з кожного боку. Рухаються густо – стремена до стремен в кілька рядів. Зближуючись, мчать назустріч шаленим галопом, виставляючи вперед списи і піднявши шаблі, бо стріляти на скаку з карабіна – річ безглузда. Аж раптом махновська кіннота розділяється надвоє і півколами зміщується на фланги, а посередині приємно здивований противник помічає 700 тачанок батьки Каретникова, які, розвернувшись на шаленій швидкості, завмирають, як вкопані. З середньої тачанки повільно піднімається сам командир, обводить поглядом своїх повстанців і над степом лунає звична команда «Хлопці! Ррроби грррязь!». 700 кулеметів «Максим» за хвилину випльовують 42 тисячі куль і невдовзі ворожа кавалерія, яка вже не може зупинитись, перетворюється на криваве місиво. Задніх потім добиває повстанська кіннота, яка завбачливо обійшла ворога з флангів.

З ворожою піхотою мороки було набагато більше. Примусово зігнані в білу чи червону армію солдати не горіли бажанням воювати, а ще більше – помирати. Тому вони, будучи зненацька захопленими повстанцями, кидали зброю і видавали своїх командирів та комісарів. Останніх повстанці безжально рубали, зброю відбирали, а решту полонених відпускали на всі чотири сторони. Проте більшовицькі загороджувальні частини ловили цих солдатів, озброювали їх і знову кидали в бій проти махновців. Нестор Іванович лютував: «Ну не рубати ж їх всіх під корінь!?». Врешті решт  батько, як істинно великий тактик, знайшов вихід і наказав полонених не тільки роззброювати, а й роздягати наголо. А оскільки у більшовиків запасів обмундирування не було, то тисячі голих червоноармійців місяцями сиділи по українських селах, чекаючи, поки привезуть уніформу.

Повстанська армія Нестора Махно не мала власних арсеналів і надійних джерел військового забезпечення. Проти неї воювали регулярні армії, на яких працювала власна (а інколи і закордонна, як на білих) військова промисловість. Керували цими арміями тисячі офіцерів з класичною військовою освітою та багаторічним досівідом Світової війни. На озброєнні регулярних армій була авіація, танки, броньовики і бронепоїзди, різнокаліберна артилерія. З цього всього списку повстанці мали в своєму розпорядженні (та й то недовго) лише кілька бронепоїздів, відбитих у ворога. Крім технічної переваги, противник махновців мав ще й величезну кількісну перевагу в живій силі (5 мільйонів в Червоній армії, 150 тисяч в повстанській). За такого співвідношення сил повтсанці кілька років вели успішні бойові дії тільки тому, що застосовували передові методи ведення війни, недосяжні до сих пір і кращім збройним силам світу. Створено ж все це було на основі української козачої традиції.
Художньо вразливі натури сучасників звертали увагу, перш за все, на зовнішній бік справи. Особливо їх дивувала демонстративна відсутність уніформи в Повстанській армії. Ну як це-так, армія – і без мундирів. Секретар Камєнєва (одного з лідерів російських комуністів) так описує парад махновської піхоти у 1919 році: «В строю парубки и пожилые. Один босой, в рваных штанах, в офицерской гимнастёрке и австрийской фуражке, другой – в великолепных сапогах, богатых шароварах, рваной рубахе и офицерской папахе. Лица зверские. Командир одет в бурку, папаху, при сабле. Настоящая Сечь». А от опис другого – переляканого московського попа, що бачив козаків Семена Палія в 1701 році: «Голытьба беспорточная, а на ком и клока рубахи нет. Страшны зело и лихи что собаки». Як бачимо, тяглість історичної традиції московського сприйняття козацтва зберігається довго.

Проте повстанська піхота була військом ad hoc (на випадок). В разі військової потреби формувалися десятки піхотних полків, але коли необхідність минала, піхотинці зі зброєю в руках розходилися по домівках хазяйнувати. До наступного разу.

Стабільним залишався лише склад ударних махновських частин – кавалерії. Це була дійсно військова еліта – на зразок січового лицарства. І такоелітою вони відчували себе і в бою, і після бою. «Махновские молодчики» - злостиво-заздрісно іменувала їх комуністична пропаганда. А ось більш спокійний опис російської вчительки з Гуляй-Поля: «Конные отряды махновцев представляли собой красивое зрелище: все молодые люди, много красивых, хорошо одетых и на прекрасных конях. Махновцы любили пофрантить, заботились о своей наружности. Часто во время боя у парикмахерской стояло много лошадей – это махновцы брились и стриглись, красоту наводили...»

Ну як тут не згадати опис Яворницького: «Приїздять запорожці в Смілу, розодягнені так, що ж Боже твоя воля! А як сядуть на коней та проїдуть по ярмарку – то наче іскри викрешують». І тут знову історична тяглість...

Коли війну вважати не примусово-історично-патріотичним обов’язком, а способом гідного людського життя (хай може й недовгого), то виникає суто українська потреба в естетизації буття (хай і віськового). Воювати треба було вільно, весело і красиво. Навіть аналог російської військової команди «Стройся»  (тобто «Становся в стрій») у козаків був інший – «Шикуйсь!», що походить від слова «шик», «шикувати». Згадаймо Котляревського:

Так вічной пам’яті бувало
У нас в Гетьманщині колись
Так просто військо шиковало
Не знавши «стій», «не шевелись»
 
Так славнії полки козацькі
Полтавський, Лубенський, Гадяцький
В шапках було, як мак цвітуть,
Як грянуть сотнями ударять,
То мов мітлою все метуть.
 
Початок індустріального ХХ століття подарував нам новий військовий винахід – армію індустріального типу. В цій армії, як і в індустрії, головну роль відіграють кількість озброєння (в індустрії – обладнання) і кількість солдат (робітників). Причому особисті якості і солдата, і робітника не мають тут ніякого значення. Оскільки в армію силою заганяють мільйони людей, які мають мінімальну військову підготовку і ще менше бажання воювати, то рівень боєздатності середньостатистичного солдата виходить наскільки низьким, що штаби в плануванні військових операцій справедливо ігнорують цей показник. Верхом «полководчєской мудрості» є створення величезної кількісної переваги на окремих ділянках фронту і дуболомний лобовий наступ – м’ясорубка. Перемагає, звісно, той, у кого більше отого гарматного м’яса. Безглуздість такої військової машини настільки очевидна, що хоч якось функціонувати вона може лише тоді, коли солдата вдається взагалі відучити думати і привчити сліпо коритися наказам. Для цього створюється жорстка система примусу і військова ієрархія, яка ще більше знижує ефективність військової системи.

До розуміння цих речей навіть найбільш тямущі військові сучасності – американські генерали, прийшли лише в 90-х роках ХХ століття. Та ще на початку віку в світі існувала армія, побудована на принципах недосяжних і сьогодні кращим арміям світу. Це Повстанська армія Нестора Махно.

По-перше, в основі формування цієї армії лежав принцип добровільності, що вигідно відрізняє її від будь-яких закордонних «контрактників» сучасності, які працюють за гроші. По-друге, прискіпливий персональний відбір проводився не просто серед добровольців, а серед людей, що часто мали дво- або трирічний досвід участі в Першій світовій війні, тобто серед них реальна війна вже провела свій «природній відбір». Командуючий Червоною армією на Україні Антонов-Овсієнко з задрістю писав: «Состав махновских частей – все бывшие солдаты. Кадр великолепный. В Гуляй-Поле с войны все возвращались не меньше, чем унтер-офицерами... Материал прекрасный».
Та яким би прекрасним не був окремий боєць, навіть в сучасних збройних силах не вирішеною залишається проблема організації ефективної взаємодії людей у військових підрозділах. В елітних військових частинах США зараз експериментують зі створенням на основі сучасних систем зв’язку «колективного розуму підрозділу», намагаються зменшити роль «командування з тилу».

Тільки Нестор Іванович Махно всі ці проблеми вирішив ще в 1919 році. В підрозділах його армії бійці приймали безпосередню участь в розробці планів воєнних операцій. А це – аналог сучасного «колективного розуму», щоправда, без технічних «наворотів». А от роль командирів у повстанців була величезною. «Командування з тилу» тут було неможливим. Влада командиру була практично безмежною, але трималася вона не на формальному військовому званні, а на особистому авторитеті. Повстанці обирали своїх командирів самі і такої розкоші не може дозволити собі жодна армія. А це був найбільш оптимальний і найбільш відповідальний вибір, бо за обрання невдалого кандидата бійці досить швидко розплачувалися своїм життям.
Повстанські командири отримували звання «батько». І це була не проста формальність, а визнання стилю стосунків в повстанській армії, в першу чергу, безмежної довіри до свого командира – як до батька. А людські стосунки, особливо в такій досить нелюдській ситуації як війна, дуже цінуються людьми. Полк російських червоноармійців Полонського, йдучи на з’єднання з повстанцями, співав пісню, в якій були слова солдатської мрії про ідеального командира:
 
За горами, за долами
Ждёт сынов своих давно
Батько храбрый, батько добрый,
Батько мудрый наш Махно.
 
Зовнішністю Нестор Махно якнайменш походив на мудрого і статечного козацького батька а-ля Тарас Бульба: був росту нижче середнього, жвавий в рухах, з кирпатим носом, жвавим поглядом і довгим волоссям, що спадало на плечі, він здавався хлопчиком – так описує його колишній начштаба Білаш. А ще крім того Нестор Іванович мав безліч суто людських слабкостей, які ні для кого не були таємницею: міг Нестор пити без міри, був часом вередливим, як дитина, несправедливо гнівався, під гарячу руку міг такого натворити... Проте все це не суперечило українському традиційному уявленню про батька, який міг мати безліч недоліків, проте безперечно виконувати свій головний обов’язок – піклуватися про своїх дітей і захищати їх. І все це робив батько Махно – його повстанці були забепечені набагто краще, ніж солдати ворожих армій. Батько крізь пальці дивився на пияцтво, реквізиції, контрибуції та інші молодецьк забави. А головне – вся армія знала: раптом скоїться щось серйозне, своїх хлопців з халепи буде виручати особисто Батько. І він не тільки знайде рятівний вихід, а й сам буде йти в перших рядах атакуючих повстанців. В червоноармійській «Инструкции по борьбе с бандитизмом» так прямо і писалося: «В критические моменты для своей армии Махно бросает в бой свой последний резерв – самого себя, и добивается успеха». Вести в атаку –не на параді красуватися. У Нестора Махна було зо два десятки серйозних поранень, але це його не зупиняло. А тепер уявіть собі іншу, сучасну армію, де головнокомандуючий особисто водить своїх бійців в атаку. Я такого уявити собі не можу. Не існує зараз такої армії. Хоча дуже цікаво було б сфантазувати, як славний радянський маршал Жуков особисто веде своїх солдат в атаку на Зеєловські висоти під Берліном в 1945 році. Особливо враховуючи те, що по «геніальній» жуковскій стратегії в атаку на мінні поля йшла радянська піхота, а потім вже, коли солдатики своїми тілами розчистять мінні загородження, пускали танки... При безглуздому штурмі Берліну загинуло чи то 200, чи то 300 тисяч радянських солдат. Хто їх там рахував... За що й отримав «четырежды герой Советского Союза маршал Жуков Г.К.» від своїх солдат цілком заслужене прізвисько «Катафалк». А от головнокомандуючого Повстанської армії його бійці називали батьком.

До сих пір не дуже зрозуміло, як за наявності примітивних засобі зв’язку, а вірніше – за їх відсутності, Нестору Махно вдавалося організовувати успішні військові дії розпорошених на великій території свавільних повстанських загонів. Мимоволі, виникає думка про сучасні теорії колективного розуму розсіяної мережі... Можливо, доведеться мовчки погодитися з думкою розсудливих українських селян, які в ті часи говорили кореспонденту московської більшовицької газети «Правда»: «Не знаємо, з ким знається наш Махно, чи з Богом, чи з чортом, а все ж він не простий чоловік». Сучасні військові теоретики тільки зараз починають осмислювати роль харизматичного головнокомандуючого в організації військових операцій, та в практичній діяльності жодні сучасні збройні сили світу такого лідера в головнокомандуючих не мають. Як не мають способів виявлення таких людей і головне – просування їх на керівні посади.

А в Повстанській армії українських селян особистості такого типу водили в бій свої полки. І які особистості! Візьміть хоча б батька Правду. Ви можете уявити собі чоловіка без обох ніг, який командує повстанських полком, що безперервно діє у ворожому тилу, і водить цей полк в атаку?!

Не прості люди були повстанські командири, не простим, дуже не простим чоловіком був і їх головнокомандуючий Нестор Іванович Махно. Але, незважаючи на всі його безперечні здібності, він і його повстанська армія були лише локальними проявами великих механізмів соціальної солідарності і соціальної організації, що існували тоді в селянстві України.
 
Віхров М.
(Український портал Луганщини)
Tags: судьба и образ
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 5 comments