Натомість молоді й немолоді журналісти (навіть і телевізійні), обтяжені дипломами, які підтверджують здобуту у виші освіту (назвімо це так), знати цю різницю зобов'язані. Уявімо, що й знають. Але вимагати від них, щоби вони в етері, замість подробиць котрогось актуального зіркового траху, ділилися з натомленим за день барбосом отим своїм знанням, було би взагалі якоюсь нелюдською жорстокістю.
А для коротенького сюжету в новинах найближчим інформаційним приводом мені бачиться 500-ліття від смерти Йогана Райхліна. Проте надійде воно у 2022 році, й до нього можна і самому не дожити, тому скористаюся з нагоди тут і тепер.
«Артикуляція і вимова звуків, фонетичні особливості давньогрецької мови не можуть бути достеменно встановлені на підставі збережених писемних джерел, а тому залишаються певною мірою гіпотетичними.
Перші спроби реконструювати фонетику давньогрецької мови зробили вчені-гуманісти епохи Відродження Еразм Роттердамський (1467-1536) та Йоганн Рейхлін (1455-1522).
Еразмова вимова, так званий етацизм, базується на латинській транскрипції грецьких слів і запозичень з грецької мови. Еразмова система читання прийнята у класичній філології; орієнтуючись на неї, створена майже вся наукова лексика грецького походження.
Норма вимови Рейхліна, зорієнтована на середньовічну візантійську вимову, так званий ітацизм, важлива при вивченні фонетичних особливостей грецьких запозичень в українській і російській мовах».
(Леся Звонська-Денисюк, «Давньогрецька мова», Київ: Томіріс, 1997, с. 15)
Означає це повідомлення (для залиплого в екран барбоса - непролазно інтелектуальне) от що: на час, коли европейське Відродження зактуалізувало питання реконструкції ориґінального звучання давньогрецької мови, існувало два джерела, які могли би посприяти виконавцям такої праці. По-перше, латинська транскрипція у «збережених писемних джерелах», яку записали сучасники-римляни, чувши живу елінську вимову. По-друге, живе мовлення ромеїв - греків-візантійців. Хоча законсервувати греку часів Гомера на півтора-два наступні тисячоліття не годні були жодні канонічні тексти, тож і тут була добряча частка гіпотетичности. З цих двох джерел і постали дві реконструкції, відмінності між якими, зокрема, полягали в різному читанні літер β і θ, і тепер вони відбилися і в українських правописних війнах.
В Еразма Роттердамського це, відповідно, бета й тета.
Наприклад:
Арабія, Бабілон, патос, ортографія, міт, етер, Атени, Атос, Маратон.
В Йогана Райхліна - віта й фіта:
Аравія, Вавилон, пафос, орфографія, міф, ефір, Афіни, Афон, Марафон.
Звідси різне звучання імен грецького походження в Росії та в Европі: Варвара-Барбара, Фёдор-Теодор і навіть (nota bene!) - Тодор у православних болгар, хоча християнство вони прийняли від Візантії (Бізантії).
Римляни позначили тету/фіту двома літерами th, від них це засвоїли европейські мови, навіть і не романські: pathos, mith, ether тощо.
Із застосуванням принципу етатизму «створена майже вся наукова лексика грецького походження»:
розпочавши проникнення в Росію, вона розмила колишнє «візантійське» домінування. В російській мові навіть з'явилися пари різного прочитання того самого грецького кореня:
орфография - ортодоксия;
пафос - патетический;
арифметика, логарифм - алгоритм;
(«ритмос» - число).
Витіснення ітацизму і «фіти» поволі тривало, хоча фахівець, либонь, оголосить такий надто спрощений виклад вульґаризацією. Проте ми все-таки нині беремо книги в бібліотеці, тоді як, дбаючи про «спільноруські» історичні традиції, мали би брати їх у вівліофіці.
Принаймні, видане в 1773-1775 роках перше велике зібрання письмових джерел з історії Росії (найраніші з яких, зрозуміло, руські) його упорядник Ніколай Івановіч Новіков назвав - «Древняя российская вивлиофика».
В сучасному тексті «кафолік» на позначення католика може з'явитися хіба що задля відтворення історичного колориту (або задля пародійности: «Лет триста назад я бы с тобой тоже не особенно церемонился, кафолик недорезанный», - каже радянський професор Вибєґалло колишньому працівникові церкви Кристобалю Хозевічу Хунті). Тобто тенденція віддавати перевагу «прийнятому у класичній філології» етацизмові очевидна. Це, одначе, ніяк не перешкоджає тяжко освіченим і страшенно дотепним рятівникам матірнього українства від зловорожих підступів його діяспори натужно реготатися, цитуючи чергову кумедну вигадку псевдонауковців-рехворматорів чи їхніх лінґвістично безграмотних прихвоснів з СТБ, які намагаються ту тенденцію впроваджувати далі, керуючися «харківським» правописом. І нема способу полемізувати з їхнім реготом. (Зрештою, може їм і справді смішно.)
Правопис 1929 року усунув більшість суперечностей, відтворюючи θ як тету (втім, β як віту) без огляду на російську ортографічну практику, через що, зрозуміло, було невдовзі усунуто його самого, а творців правопису переважно знищено. За шкідництво на мовному фронті. Зайве говорити, що відтоді українська «орфографія», дбаючи про братерську єдність із «русским правописанием», вимагає повторювати одне в одне всі його безглуздя й непослідовності. А допильнувати цього й досі є кому. Мені вже якось випало тут, на «Телекритиці», сформулювати засадниче правило досі чинного українського радянського правопису. Виник сумнів? - див. універсальний «язык оригинала», один-єдиний на всі випадки. Бо в греків он як усе заплутано: якщо в слові буква θ (фіта), пишемо ф (орфографія), а якщо θ (тета), пишемо т (ортодоксія)... Цих сум'ять можна уникнути, якщо встановити собі раз і на все затверджений ориґінал. І якщо в ньому орфоэпия, пишемо орфоепія, а якщо ортопедия, пишемо ортопедія.
Правописна редакція 2000 року, все ще остаточно не додушена, була черговою злочинною спробою поруйнувати цю дивовижну стрункість, і вона дуже непокоїть захисників священних культурних традицій та, особливо, національної єдности: для них правописний «хаос» починається не там, де насаджено хаотичні правила, а там, де мовець заходжується шукати в них логіки і з неминучістю порушує начальницькі приписи, а відтак і «єдність». Ну жодної політики, суто філологічна невсипуща турбота про збереження недратливої, прийнятної для російськомовних населенців форми україномовности, на існування якої все-таки можна сподіватися дістати від них дозвіл.
Знаючи, що найтвердіші борці з галицьким засиллям навіть і таку форму українськости (не кажучи вже про україншькість) без сміху не згадують, а водночас усвідомлюючи несамовиту софістикованість повищого викладу, яка здатна травмувати непідготовлену до таких перевантажень російськомовну психіку, спробую задля амортизації перемкнути цю категорію читачів на вже узвичаєний необтяжливий інформаційно-розважальний режим сприйняття.
Для такої полегші придасться публікація «Переклади мене через паркан. Фокуси-покуси українських драгоманів» ув «Українському тижні» (2009, №31). Її авторові Олекові Веремку-Бережному «згадалася "Осяча фабрика" Іена Бенкса, де батько головного героя, не випускаючи сина з півострова навіть до школи, провадив домашню освіту і жартома знущався, навчаючи, що "пафос" - це ім'я одного з трьох мушкетерів».
Здогадалися, чому Пафос (Pathos) - це ім'я одного з трьох мушкетерів? Це дуже легко, якщо знаєш імена решти двох. Ось вони: Афос (Athos) і Порфос (Porthos). Це каламбур.
Можна сміятися.
.................
Руские (руськие) летописи о существовании «русского» языка умалчивают точно так же, как и об «украинском», а относительно того, что следует понимать под руським языком, есть разногласия. Для пользы дела примем расхожее упрощение, что это язык, на котором говорили в ту пору восточные славяне.
Сведения о нынешних восточно-славянских языках, изложенные в украинских источниках, для пользы же дела отвергнем как свидомитские фальшивки и обратимся к авторитетному «Лингвистическому энциклопедическому словарю»
(Москва: Советская энциклопедия, 1990),
на с. 88 сообщающему, что:
восточно-славянские языки
отличаются от юж.-слав. и зап.-слав. языков рядом особенностей, сложившихся в праслав. период: 1) наличием полногласных сочетаний -оро-, -оло-, -ере- из праслав. *or, *ol, *er, *el между согласными в соответствии с юж.-слав. ра, ла, рѣ, лѣ и зап.-слав. ро, ло, ре, ле; ср. рус. и укр. «город», «болото», «молоко», «берег», белорус. «горад», «малако», «бераг» (польск. ogród, błoto, mleko, brzeg, ст.-слав. «градъ», «блато», «млѣко», «брѣгъ»).
Если в суждениях о «русском» (великорусском) языке полагаться на московскую энциклопедию, относящую его к восточно-славянской подгруппе, то в нём не может от слова «город» образоваться «градообразующий» или «градоначальник», - кажется, они не принадлежат к архаической лексике наряду с южно-славянским (церковно-славянским, т. е. староболгарским) словом «градъ»?
Кстати, у восточных славян ничего нельзя «оградить», а только «огородити», и никого «наградить наградой», а только «нагородити нагородою»; «ограды» тоже не бывает у восточных славян, только «огорожа»...
Если есть «молоко» и нет «млека», то не может быть «Млечного пути».
Если есть «берег», а «брег» - церковно-славянский архаизм, то и «безбрежный» - архаизм, а надо «безбережный» («безберегий»).
Если есть «голос», а «глас» - архаизм, то и «безгласный» - архаизм, в отличие от «безголосый»; кстати, и вместо «полногласия» следует говорить «полноголосие» (чуть не написалось: «повноголосся»).
Кроме советского справочника, можно подобрать и другие русские источники. Уж куда более русский - «Домострой».
В Советском Союзе эту архиреакционную книгу, кажется, ни разу не издали, но когда предательство Горбачёва погубило это замечательное государство, обрадованные разрушители-свидомиты немедленно изготовили репринт санкт-петербургского издания 1902 года (Киев: Абрис, 1992).
Словарик в конце его, объясняющий уже малоупотребимые в начале XX века понятия, утверждает следующее:
«Солодъ - хлђбныя зерна, намоченныя въ теплђ, отчего получаютъ сладковатый вкусъ» (с. 140).
На мой восточно-славянский вкус, что-нибудь одно из двух: либо солод, потому что он солодковатый, либо он сладковатый, и тогда он слад.
Это уже не разброд в форме греческих заимствований: речь о базовой лексике. И её происхождение не позволяет безоговорочно отнести язык великороссов ни к восточно-, ни к южно-славянской подгруппе.
Такой язык мог начать формироваться ну никак не ранее X века, когда византийские миссионеры принесли на восточно-славянские земли искусственно созданный на базе южно-славянского солунского диалекта церковно-славянский язык.
А на каком языке говорили кияне в VII и VIII веках?
Слушая энтузиастов общерусской истории, можно подумать, что на каком-то варварском язычии. Pardon, двуязычии. Но ничего подобного.
Вот ещё один русский источник: былины, новгородский цикл. Догадайтесь, какая была дружина у Василия Буслаева? Хоробрая у него была дружина. Так новгородцы и говорили вплоть до зачистки, которой подвергли их землю храбрецы-спецназовцы московских государей.
Не зря опричники собирали земли: нынче что в Москве, что в Новгороде и газеты, и телеканалы практикуют единый и единственный язык - тот самый, что непринуждённо сочетает:
«головной» и «главный»,
«короткий» и «краткий»,
«волочить» и «влачить»...
«Холод» и «прохлада»
- незачем великороссу реанимировать хладный труп руського языка и говорить «прохолода».
При этом общерусские сторонники национального единства неодобрительно поглядывают в сторону матери городов русских: там всё ещё не зачищены раскольники и смутьяны, которые считают солод солодким, а не сладким, а кого-либо моложе себя молодшим, а не младшим, и тем самым подрывают единство Русского Мира.
Нельзя недооценивать серьёзность стоящего перед ним вызова:
пока существует эта свидомитская быдломова, не представляется возможным навсегда утвердить мнение, будто нелепый суржик, который двести лет назад вдали от собственно руських земель состряпал из подвернувшихся славянских корней один шустрый сексуально озабоченный камер-юнкер (слава Богу, хоть не вурдалак какой), - это, мол, и есть язык восточных славян, на котором они, если верить упомянутому московскому справочнику, говорят с шестого века.
В Малороссии столь откровенная озабоченность встречает понимающее подмигивание братьев по вызову.
Их раздражает дурацкий україншький диалект, вырвавшийся из-под контроля руководящей и направляющей силы, знающей всё о классическом литературном языке.
Понимаю соотечественников! Ихнее южно-славянско-угро-финско-монголо-татар
Что раздражает - так это неадекватность научного определения и классификации этого северно-славянского языка, возникшего там, где исконные племена не только восточно-славянским, но и никаким другим славянским языком не волод... тьфу ты, чёрт... не владели, потому-то в их новообретённом славянском языке так много всего намешано.
Так что предлагаю считать его «российским», чтобы быть последовательными и чтобы всё по фирме. Это было бы более гармонично и меньше раздражало чувствительные уши.
Прошу прощения, вынужден отвлечься: русские всё-таки обиделись. Я ж говорил, что извиняюсь, а главное, просил же: за бугорочек! И готов повторить:
всё, что я тут произношу, касается только русскоязычных.
Все мы прекрасно понимаем, кто это такие, и враньё наших политиков, обожающих по этому поводу валять дурака при всём честном народе, никого с толку не сбивает.
Это не те, кто знает и хочет знать русский, - это те, кто не знает и не хочет знать украинского.
Вполне допускаю, что они тоже жутко ранимы в своей интернациональной озабоченности - но мне, по правде говоря, наплевать на их чувства. Я не сказал о русскоязычных ничего такого, чего не слышал от них о себе. Мои собственные чувства к этой породе пассионарных сограждан столь горячи, что я не вижу возможности выразить их иначе, как шрапнелью по большим площадям.
Так что не стойте близко.
Попросите лучше хвалёную русскую интеллигенцию посодействовать тому, чтобы Великая Россия надела намордники на своих малороссийских холуев - и мои чувства тут же войдут в цивилизованные политкорректные рамки.
Вернёмся к нашим российскоязычным.
Глубоко осознавая их нужду решительно сплотиться перед лицом меня, спешу напомнить им замечательную русскую фразу огромной мобилизующей силы:
«Враг у ворот!».
Враг - это я.
А будучи персонажем столь актуального высказывания, я, как мне кажется, имею право попросить об одной услуге:
нельзя ли перевести его, как остроумно выражаются в русскоязычной среде, на какой-нибудь человеческий язык?
Потому как ежели эти «ворота» восточно-славянские, то находиться у них больше пристало «ворогу», а «врагу» - у «врат», а «вратам» - на Балканах.
Правда, «врата» есть и в великорусском языке - там это архаизм, наряду с «градом» и «брегом». Впрочем, в нём и «ворог» - архаизм, наряду с «полоном» и «мороком». И в отличие от «градостроительства», «прибрежной» набережной и «вратаря», которые архаизмами не являются...
В интернете столько желающих обучить меня правильному украинскому языку - нет ли кого, кто помог бы мне с русским?
Как мне узнать, какие корни в великорусском языке считаются архаичными - украинские или болгарские?
А уж заодно, где чего больше: церковно-славянизмов в русском или полонизмов в украинском?
И если окажется, что удельный вес церковно-славянизмов больший, означает ли это, что русского языка не существует?
И что моя статья написана сразу на двух несуществующих языках? А то я в тягостном недоумении пребываю. Или перебываю?
Нет, всё-таки пребываю. В безбрежном унынии.
Или в безбережном?
Совсем запутался в этом сложносочинённом наречии.
А между тем с наведением порядка в российском языке (на котором писал великий Пушкин, изуродовавший руський язык почище любого СТБ) нужно поторопиться, потому что всё настойчивее звучат призывы провозголосить его... тьфу, блин... ну, в общем, проголосити его вторым государственным на землях бывшей Руси.
Видать, тесно ему на исторической родине.
Прежде чем вопрос будет поставлен в практической плоскости, недурно бы сделать этот язык хоть чуть-чуть похожим на восточно-славянский, на язык руського князя Володимира. Я этим языком тоже владею (ух, проскочил), и мой гражданский долг - оказать в этом посильную и бескорыстную помощь.
Більше тут:
"Атос, Портос і Барбос"
ВАДИМ ДИВНИЧ
Цей пост також розміщено на: https://mysliwiec.dreamwidth.org/2943820.html
Коментів: