mysliwiec (mysliwiec) wrote,
mysliwiec
mysliwiec

Націоналізм – це саме те, що потрібно Україні

Ця стаття з'явилася два роки тому, але вона актуальна для України як ніколи.

Анна Аппельбаум народилася 25 липня 1964 року у Вашингтоні в єврейській родині.
Анна - американо-британська журналістка і письменниця. Відома як автор книги про ГУЛАГ, за яку у 2004 році була удостоєна Пулітцерівської премії. Книга була перекладена декількома мовами, в 2006 вона вийшла російською під назвою "ГУЛАГ: павутина великого терору".
Анна володіє французькою, польською і російською мовами.


Демократія програє тоді, коли громадяни перестають вірити в те, що за їхню країну варто боротися

Заплющте очі, повторюючи про себе вислів “український націоналіст”. У вас в голові може з’явитися певний образ. Можливо, це чоловік. Швидше за все він бородатий, з поголеною “під нуль” головою, і вусами, які спадають на рот. Він може бути вбраний у чорну військову форму або ж у шкіряний піджак і черевики.

Залежно від того, де ви народилися, ви також можете уявити собі антисеміта або ж убивцю польських селян. Цей стереотип, як і будь який інший, буде пов’язаний із певними історичними подіями. Два покоління тому ще жили українці, які живучи у пастці двох найкривавіших диктаторів в історії, співпрацювали із нацистами проти Радянського Союзу. Деякі з них брали участь у масовому вбивстві поляків. Інші ж масово страчували євреїв.

Але цей страшний образ не включає в себе інші історичні події. В ньому немає ще однієї, не менш відомої, групи українських націоналістів. Це ті, хто, живучи в країні з таким гарним географічним положенням, стали Джузеппами Гарібальді, Шандорами Петефі або Томасами Джеферсонами сучасної української держави. Тут, приміром, немає високоосвіченого націоналіста Михайла Грушевського, який написав перші історії України, та зовсім недовго очолював незалежний український парламент у 1917-1918 роках перед тим, як Україна зазнала поразки і стала частиною Радянського Союзу.

Та понад усе, в цьому образі немає розповіді про те, що сталося із більшістю українських націоналістів двадцятого століття. Вони підпали під репресії, стали жертвами штучно створених голодів і депортацій. У 1932-1933 роках в Україні від голоду загинуло від трьох до п’яти мільйонів селян. А все тому, що Йосип Сталін боявся сили сільського націоналізму. Після їхнього знищення для завершення процесу культурного геноциду їхні пусті села заселили росіянами, яких депортували з усіх куточків Радянського Союзу. Арешти людей, яких вважали “надто українськими”, продовжилися і у вісімдесяті роки минулого століття.

Коли у 1990-х роках Радянський Союз почав розвалюватися, то в Україні не було хрестоматійних націоналістів, які марширували на парадах. Натомість, в країні жили люди, які були позбавлені національної ідентичності. В цей час я протягом року жила у Львові, що на Західній Україні, пишучи про рух незалежності, який тільки-но зароджувався. Готелів було обмаль, тож я жила в родині двох музикантів середнього віку — Владека та Ірини. Тоді я про них не писала. Але тепер я розумію, що та апатія і цинізм, яку вони відчували до незалежної України, мали таке ж важливе значення, як і палкі дискусії, які націоналісти, розмахуючи прапорами, починали на центральній площі Львова.

Владек походив із українського села і грав на акордеоні в радянському фольклорному колективі. Але він був наполовину поляком. Мене з ним познайомив його двоюрідний брат з Варшави. Він розмовляв польською мовою і мав польське ім’я. Його дружина Ірина була єврейкою і з дитинства розмовляла російською мовою. Як і багато інших громадян Радянського Союзу, вони народилися в різних місцях, а у Львові опинилися чисто випадково.

Вони не захоплювалися радянським комунізмом, і їм обом набридло життя у Львові — місті, в якому в ті часи воду подавали тільки протягом кількох годин на день.

Але й про українську державу вони таких не дуже мріяли. Владек казав мені, що він не хоче, щоб до влади прийшли “нові люди”, тому що вони будуть “голодні”. Їм будуть потрібні швидкі гроші і великі хабарі. Краще залишити при владі старих політиків — вони вже накрали собі все, що потрібно. Коли демонстранти звалили перед оперним театром пам’ятник Леніну, продемонструвавши, що його збудували поверх старих єврейських надгробків, то вони тільки знизували плечима. Ірина тоді сказала мені: “Вони просто зведуть ще один пам’ятник іншому ‘герою’ на надгробках інших людей”.

Але навіть тоді в західній пресі почали з’являтися переконливі статті, автори яких застерігали про небезпеку націоналізму в Україні. Стереотип про людей у чорній військовій формі та антисемітські гасла були відомі вже тоді. Але в ретроспективі автори цих статей боялися зовсім іншого феномена.
Правду кажучи, саме націоналізм був тим, чого тоді бракували Владеку, Ірині та більшості інших українців. Чи, можливо, патріотизму, громадського духу, національної свідомості, національної вірності: а саме розуміння того, що в Україні є щось особливе та унікальне. І відчуття того, що за Україну варто боротися.

І хоча все життя мої господарі прожили в Україні, втім, вони не проявляли жодних почуттів до української держави, яка от-от мала народитися. Вони не відчували зобов’язання перед новим українським урядом. Ну і звісно, що вони не відчували прив’язаності до інших українців. Саме в цьому вони були схожими на більшість інших громадян пост-радянського світу: білорусів, казахів, і навіть росіян, які часто також не проявляли вірність своїм “новим” країнам і своїм новим співгромадянам. Коли Радянський Союз розвалився, ці люди раптом стали громадянами утворень, які десятиліттями, а може навіть і ніколи не існували. На відміну від поляків чи естонців, вони відчували не гордість за те, що здобули, чи повернули національний суверенітет, а тільки замішання.

Але без відчуття національної свідомості і духу громадянина, демократію було важко змусити працювати.
Владек мав рацію: люди, які врешті стали до керма незалежної України, не змогли створити українські інституції. Натомість, вони будували власну долю. Перші два українські лідери були колишніми комуністами. Приватизація під їхнім проводом була ще більш корумпованою та хаотичною, ніж у Росії. Та й лідери, які прийшли після Помаранчевою революції 2004-2005 років, виявилися не кращими.
Через слабкості в державному управлінні, які вони залишили після себе, їхній наступник Віктор Янукович зумів за чотири коротких роки знищити українську армію, правоохоронні органи, податкову службу та багато іншого. Втім, він зумів збільшити статки власної сім’ї. Та й українські олігархи, справжні бенефіціарії двох десятиліть незалежності, також не обов’язково відчувають вірність своїм співгромадянам.
Деякі з них під час поточного конфлікту стали на бік “України” чи “Європи”. Інші підтримали “Росію”. Але їхні рішення взагалі не мають нічого спільного із добробутом звичайних українців.

І результат можна зараз побачити на сході України. Донецьк, Слов’янськ, Краматорськ.
Саме так виглядає земля без націоналізму: там корупція, анархія, багато банд і найманців.
Здебільшого, чоловіки у балаклавах, які захоплювали українські державні установи під керівництвом російських командирів, - це не націоналісти. Це люди, які виконують накази тієї політичної сили, яка платить або обіцяє більше. І хоча вони складають меншість, більшість все-одно не протистоїть їм. Навпаки, більшість пасивно спостерігає за боротьбою і, схоже, готова перейти на бік будь-якого уряду. Як і мої друзі зі Львова, це люди, які живуть там випадково — їхні батьки чи дідусі та бабусі приїхали туди через забаганки Радянських бюрократів, які взагалі не прив’язані до жодної нації, чи жодної держави.

Саме тому крихітна групка націоналістів в Україні, яких ми зараз можемо назвати патріотами, і є єдиною надією цієї країни для того, щоб позбутися апатії, ненажерливої корупції і, зрештою, роз'єднання.

І зовсім не дивно, що в дев’ятнадцятому столітті жоден розсудливий борець за свободу не міг собі уявити, що можна створити сучасну державу, не говорячи вже про демократію, без певного націоналістичного руху.
Лише люди, які відчувають вірність своєму суспільству, люди, які оспівують свою мову, літературу та історію, люди, які співають народні пісні та передають національні легенди, лише такі люди можуть діяти від імені цієї країни.
Це стосується також і росіян. На жаль, вони наполягають на тому, що джерелом їхньої національної гордості є імперські традиції, а не ліберали початку двадцятого століття, чи визначні дисиденти радянської епохи, засновники сучасного руху за права людини.

На Заході ми про це знаємо, але останнім часом рідко усвідомлюємо. І почасти через те, що ми дуже добре пам’ятаємо ті жахіття, які етнічний націоналізм під виглядом фашизму, а інколи навіть і комунізму, приніс у двадцяте століття. Європейці тепер по-своєму висловлюють національні відмінності, що є зазвичай нормальним. Територіальні диспути в Європі зараз вирішені, оскільки через відкриті кордони тепер стало менш важливо чи Ельзас - це Франція чи Німеччина. Але європейська демократія зазнає фіаско, якщо європейські політики не апелюватимуть до патріотизму, не зважатимуть на національні інтереси, і також не звертатимуть увагу на особливі проблеми своїх країн.

У Сполучених Штатах не люблять слово “націоналізм”, а тому ми лицемірно називаємо його іншими термінами: наприклад “Американська винятковість” або “віра в американську велич”. Ми також сперечаємося про це так, ніби це щось раціональне, а Мітт Ромні навіть написав книгу, в якій використав вислів “справа американського націоналізму”. Але ми не визнаємо, що підґрунтя націоналізму — це емоції. Правду кажучи, ви не можете відкрити “справу” націоналізму. Ви можете тільки прищеплювати його, навчати на ньому дітей, і культивувати його під час громадських зібрань. Якщо ви так робитимете, то націоналізм, у свою чергу, надихатиме вас робити свою країну кращою, і допомагати їй бути такою, якою ви хочете, щоб вона була. Ця думка і була однією з тих, які і надихнули до створення цього часопису 100 років тому.

Українцям потрібно більше такого натхнення. Але їм не менше потрібно таких моментів, які були під час святкування минулого Нового Року — коли 100 тисяч українців співали опівночі на Майдані національний гімн. Їм потрібно більше моментів, коли вони можуть кричати “Слава Україні! Героям слава!” - гасло Української визвольної армії сорокових років минулого століття, яке набуло нового змісту. І звісно, що їм також потрібно втілити ці емоції в закони, державні установи, пристойну судову систему і поліцейські академії.
Якщо вони цього не зроблять, тоді їхня країна знову перестане існувати.

https://newrepublic.com/article/117505/ukraines-only-hope-nationalism Оригінал: New Republic


Tags: отож
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 88 comments