mysliwiec (mysliwiec) wrote,
mysliwiec
mysliwiec

ІСТОРІЯ ОДЕСИ: КОРОТКИЙ КУРС У золотих променях історії. Розділ IV (продовження)

«ПШЕНИЧНЕ МІСТО»

Одеса в кінці ХVІІІ — на початку ХХ ст.
Під владою Російської імперії

У 1795 році в Одесі було завершено будівництво молу, який на честь імені царициного фаворита П. Зубова назвали «Платоновським». Однак торгівлі дуже шкодили заборони на експорт зерна у неврожайні роки (так, 1794-го, за словами Костянтина Івановича Смольянінова, «Отпускная заграничная торговля еще не начиналась, да и сам вывоз хлеба, по случаю неурожая в том году, был запрещён»).

У військах, розквартированих в Одесі, Овідіополі та інших населених пунктах, восени 1795-го — навесні 1796-го мала місце надзвичайно велика смертність. Лише за період з кінця листопада до середини березня вона сягнула 1265 осіб. Наприклад, чотири батальйони Чорноморського гренадерського корпусу, що були розквартировані в Одесі, втратили за цей час 615 осіб. Помирали і козаки.
«…Казачья пешая команда вымерла в Одессе, из 150 человек; и сверх того 6 в одну последнюю неделю», — писав О. Суворов у квітні 1796-го, вочевидь, маючи на увазі Катеринославську пішу козачу команду.
Що стосується одеської команди чорноморських козаків, то, за відомостями І. Сапожнікова та Г. Сапожнікової, за період з травня 1795-го до липня 1796-го з неї утекли 357 козаків.

О. Суворов, який із серпня 1794-го керував придушенням польського повстання під проводом Т. Костюшка, а навесні 1796-го призначений командувати військами, розташованими на Правобережній та Південній Україні, у березні того ж 1796 року писав: «Черноморский 24-ротный корпус сгубил столько людей в 4 месяца, сколько я потерял в Варшавской команде (тобто під час придушення постання Т. Костюшка. — Т.Г.) по всему количеству войск». Причиною такої смертності, на думку О. Суворова, були незадовільні умови проживання військ («Черноморский гренадерский корпус и одна рота канонирская расположены были в Одессе в сырых казармах, в ноябре месяце построением оконченных тесно», — зазначав він), «употребление в работы в осеннее сырое и холодное зимнее время солдат, особливо в Одессе» й те, що «начальники не имели попечения о солдатском здоровье»1.

В Хаджибеї-Одесі засновувалися російські державні установи та заклади. В липні 1794-го були затверджені штати Хаджибейського карантину та митниці. Першим директором Одеської митниці став нащадок козацького роду з Полтавщини Михайло Михайлович Кир’яков (Кир’яченко, роки життя: 1766—1825), який відіграв помітну роль в історії Одеси.
У серпні 1795-го були засновані церкви — адміралтейська Св. Катерини (на Катерининській площі) та купецька Св. Миколи (на Соборній площі).
Повнота влади в місті належала «устроителю города» Й. Де-Рібасу, від 1794 року діяла спеціальна «Экспедиция», що відала розбудовою порту і міста «под дирекцией» Ф. Де-Волана. У листопаді 1795-го в Одесі проголошено про створення магістрату за зразком подібної установи в м. Григоріополь (тепер — райцентр у Молдові). У січні 1796-го були проведені вибори до магістрату й обрано міського голову — купця Андрія Фатисовича Желєзцова. Однак міський голова та магістрат (пізніше — міська дума) мали суто декоративний характер, реальна влада в місті належала призначеним чиновникам.
Ще у липні 1795 року було вирішено «В Одессе …определить для управления полицейской частью особого градоначальника». На цю посаду Й. Де-Рібас призначив двоюрідного брата М. Кир’якова — Григорія Степановича Кир’якова (Кир’яченка), який, за власним висловом, керував Одесою «по-военному».
В кінці 1795-го Г. Кир’яков провів перший перепис у місті (населення тоді складало 2349 душ).
1796 року було дозволено експорт зерна. Це так пожвавило одеську торгівлю, що на прохання іноземних купців Ф. Де-Волан дозволив в Одесі «для лучшего течения торговых дел открыть Биржу». Вона стала першою біржею на землях Наддніпрянської (підросійської) України (тоді розташовувалася в будинку Івана Івановича Дофіне).

Водночас посилювався процес стихійної народної колонізації околиць Хаджибея-Одеси, який розпочався ще за турецького панування й офіційною владою майже не контролювався.
Як зазначав В. Яковлєв: «За запорожцами двинулись к Хаджибею и крестьяне из слободской Украйны и из малороссийских областей Польши и также поселились в окрестностях Хаджибея. …едва ли не самый большой контингент поселенцев составляли беглые крестьяне. …Изменив только свое имя и фамилию и то не всегда, они большею частью называли себя выходцами их польских областей…. Такими выходцами населены были слободы: Дальник, Большой Фонтан, Татарка, Усатов и Нерубайские хутора …, хутора Бурлацкий, Разночинский, Овощинный, Дальницкий (в 2 верстах от Дальника), Кривой».

Певні зміни управління Одесою відбулися з приходом до влади царя Павла І. Зокрема, 1797 року Й. Де-Рібаса було відкликано до Петербурга, в Одесі ліквідовано грецький дивізіон та чорноморську козацьку команду, а їх колишнім службовцям дозволено оселитися в місті як цивільним особам («старшин и казаков войска Черноморского, кои уже завели в Одессе хозяйство и домостроительство, оставить тут навсегда буде пожелают и из войска черноморского исключить»), створено магістрат для іноземців «на том основании, как оный существует в немецких городах Риге и Ревеле».
Остання постанова, на думку сучасного історика Костянтина Дмитровича Тиганія, означала фактичне надання Одесі Магдебурзького права («діяльність Іноземного Магістрату на основі норм Магдебурзького права, поширеного в містах Рига та Ревель», як зазначає К. Тиганій, мала місце в Одесі протягом 1797—1801 років). Першим бургомістром Одеси в 1797-у було обрано грека Афанасія Васильовича Кесоглу, за клопотанням якого місту було надано низку привілеїв. Зокрема, 1 вересня 1798-го на Соборній площі — освячений герб (особлива його частина — срібний якір-кішка на червоному тлі — складає основу герба Одеси і сьогодні).

Гальмом на шляху розвитку торгівлі Одеси було припинення будівництва портових споруд (без яких судна під час штормів не могли почуватися в безпеці). Вищезгаданий М. Кир’яков (Кир’яченко), відвідавши Петербург, переконав міністра комерції Гаврила Петровича Гагаріна (1745—1808) у корисності Одеси, адже в обмін за українське зерно в країну мало піти європейське золото. Г. Гагарін став відтоді керівником «одесской партии» при дворі (у 1794—1796 роках керівником цієї «партии» був А. Грибовський) й називав Одесу «данным от Бога России золотым источником».
Відправлення 1800 року 3 тисяч апельсинів від Одеського магістрату (керівником його тоді був наступник А. Кесоглу — бургомістр Іван Павлович Дестуні) в подарунок Павлу І дали привід останньому, подякувавши за отримані «померанцы», виділити необхідні для будівництва одеського порту кошти2.

Внаслідок цього та скасування заборон на вивезення зерна, від 1800 року починається стрімке зростання хлібного експорту, яке зумовило зростання міста.
«Настоящее развитие хлебной торговли Одессы началось собственно не раньше 1800 года», — писав економіст Михайло Мартинович Вольський (1834—1876). Відтоді, як зазначав О. Маркевич, «история торговли есть в сущности история города [Одессы]», наголошуючи: «Главный нерв жизни Одессы составляла ее внешняя торговля… Во внешней торговле Одессы вывоз преобладал над привозом, а важнейшую отрасль экспорта составлял зерновой, или, вернее говоря, пшеничный экспорт».

Як і передбачали негоціанти, зерно та інші сільськогосподарські експортні товари з земель Правобережної та Південної України й частково Молдови до Одеси перевозили на своїх «фурах» чумаки. «Ежедневно в Одессу, — писав радянський дослідник Василь Андрійович Загоруйко, — прибывало, если исключить дни распутицы, от 500 до 3000 подвод, груженных хлебом. Это были «чумацкие валки» — обозы, запряженные круторогими серыми волами — «верблюдами украинских степей». Ежегодно число подвод, прибывающих в город, доходило до 200 тысяч». Однак у зручні для торгівлі роки (наприклад, у 1816-у, 1817-у, 1818-у, 1830-у, 1836-у, 1839-у, 1847-у) кількість чумацьких возів, що прибували до Одеси, була набагато більшою.

Величезна кількість чумацьких фур була звичайним атрибутом Одеси «золотої доби» її історії. Російський юрист, професор Казанського університету Дмитро Іванович Мейєр (1819—1856) так подавав свої враження від Одеси середини ХІХ ст.: «Торговое значение Одессы высказывается путешественнику при самом приближении к ней… то он обгоняет ряды фур с впряженными волами, нагруженными мешками пшеницы и других злаков, то попадается ему навстречу такие же ряды фур с опростанными мешками. …В городе то и дело встречаются длинные ряды хлебных возов, не внимательно заграждающие дорогу другим экипажам, которые терпеливо и почтительно выжидают возможность продолжить путь. «Одесса пшеницею управляется», говорит там народ и охотно отдает ей почет».


Крім зерна, традиційними для України волами, перевозились ще й тяжкі для коней грузи і тоді, і 100 років тому:





Фото звідси: Одесса. Таможенная площадь. ( из серии старых фотографий Одессы)


Не дивно, що «пшенична» Одеса знайшла відображення в чималій кількості чумацьких пісень. Найперша з таких пісень була опублікована 1834 р. у збірці видатного українського вченого Михайла Олександровича Максимовича (1804—1873):

З поля вітер віє,
За Лиманом завиває, —
Туга, печаль налягає…
Ой я з туги, та з печалі
Піду в коршму погуляю —
Шинкарочка молодая
Вона ж мене давно знає.
Горілочки навірає.
«Шинкарочко молодая,
Усип меду і горілки,
Тепер в мене нема жінки:
В кого жінка, в кого діти,
Тому в Польщі3 добре жити,
А я жіночки не маю —
Я в Одесі прогуляю!
А в Одесі добре жити —
Мішком хліба не носити,
На панщину не ходити4,
Подушного не платити;
Ні за плугом, ні з ралом —
Називають мене паном!


Тарас ГОНЧАРУК,
доктор історичних наук,
професор кафедри історії України ОНУ ім. І.І. Мечникова.


1 Ця ситуація спричинила гострий конфлікт між колишніми приятелями Й. Де-Рібасом та О. Суворовим. Як зазначали радянські історики, останнього «больше всего возмутило то, что де-Рибас скрыл …плохое состояние одесских войск и после назначения Суворова главнокомандующим на юге послал в Одессу 1000 червонцев, чтобы навести там порядок. Как выяснилось, де-Рибас подкупал, кого следовало, чтобы показать умерших живыми, а потом снова показать их умершими во время командования Суворова, чтобы взвалить вину на последнего». Хоча у смертності солдатів в Одесі, напевно, була й провина О. Суворова, який заздалегідь не подбав про їхнє перебування та надто довіряв місцевим військовим керівникам.

2 Одеситам та гостям міста цей подарунок магістрату часто подають як «хабар» царю. Насправді ж це була заздалегідь узгоджена з урядом формальна акція (дати хабар царю від його підданих тоді взагалі було неможливо), головну роль у підготовці якої відіграв М. Ки-р’яков (Кир’яченко). «Находившийся в Петербурге Кирьяков несомненно виделся с де-Рибасом, и вот они-то вместе, вероятно, и подготовили там почву, вследствие чего «ловкая» инициативы Одесского магистрата и могла возникнуть и иметь успех», — писали автори дореволюційного видання «Одесса 1794—1894».

3 «Польщею» до кінця ХІХ ст. у народі називали землі Правобережної України — колишні володіння Речі Посполитої.
4 Після скасування кріпацтва цей рядок у пісні був замінений на: «Малих діток не кормити».

(Далі буде).

* * *

Попередній розділ ТУТ:

Продовження ТУТ:

Этот пост размещен также на http://mysliwiec.dreamwidth.org/
Tags: кажущееся и действительное
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments