mysliwiec (mysliwiec) wrote,
mysliwiec
mysliwiec

ІСТОРІЯ ОДЕСИ: КОРОТКИЙ КУРС У золотих променях історії. Розділ IV.

Одеса в кінці ХVІІІ — на початку ХХ ст.
Під владою Російської імперії


Війна 1787—1791 років закінчилася Ясським миром.
Через загадкову смерть Г. Потьомкіна керівництво російською делегацією та підписання мирного договору здійснював представник старшинського роду Гетьманщини, канцлер Олександр Андрійович Безбородько (1747—1799). До складу делегації входив і Й. Де-Рібас (О. Безбородько писав про своїх підлеглих у Яссах: «Они все в делах несведущи… кроме Рибаса, который при плутовстве довольно понятлив»).
Згідно з підписаним 29 грудня 1791-го договором до Російської імперії відійшла територія між Південним Бугом та Дністром. Османська влада в Хаджибеї (Одесі) офіційно закінчилася.

Опис приєднаної території 1792 року склав талановитий інженер, брабантський дворянин на російській службі Франс Павлович Де-Волан (1752—1818).
«До войны, — зазначав він в описі, — здесь было 4 города — Очаков, Аджибей, Аджидер и Дубоссары и 150 сел, хорошо населенных и возделанных, преимущественно татарами».
В січні 1792-го приєднані землі так званої «Очаковской области» були передані під керівництво катеринославського губернатора Василя Васильовича Каховського. До прибуття Ф. Де-Волана всіма інженерними роботами в краї, в тому числі і в Хаджибеї, відала команда військового інженера Андрія Ілліча Шостака (рідного брата бабусі М.В. Гоголя).
«Первые заботы правительства относительно Хаджибея, — писав В. Яковлєв, — были обращены с чисто стратегическими целями».
В Хаджибеї планувалося розташувати казарми, фортецю та поселення для греків-матросів, що воювали на боці Росії під час попередньої війни. Проект поселення «в европейском вкусе» склав Ф. Де-Волан (реалізований не був). Воно мало розташовуватися між відновленою турецькою фортецею (на нинішньому Приморському бульварі) та новою російською (у теперішньому парку ім. Т.Г. Шевченка).
Для будівництва в Хаджибеї спочатку використовували ліс, привезений Дністром з Галичини, та каміння, що залишилося від османських руїн («От развалин бывших тут строений камня много. Оного будет достаточно на построение при первом случае домов для ожидаемых к обитанию в сем месте…», — писав В. Каховський у травні 1792-го).

1793 року 800 військових під керівництвом інженер-капітана Федора Кайзера розпочали будівництво російської фортеці (в теперішньому парку Т.Г. Шевченка) за проектом Ф. Де-Волана1.
«Начатая 10 июня 1793 г., — відзначає сучасний історик архітектури Володимир Іванович Тимофієнко, — она была вчерне окончена в конце того же года… а весной 1794 г. в ней уже разместились войска. Возведение всех фортификационных сооружений завершилось в основном 22 сентября 1795 г. …Звездообразная в плане, с пятью бастионами и четырьмя равелинами, земляная крепость располагалась на одной из самых возвышенных точек рельефа, над прибрежным обрывом. Она …занимала территорию около 20 десятин2. …внутри нее …вокруг овальной площади с церковью и гауптвахтой посредине возводились шесть крупных сооружений — арсенал, провиантский магазин, солдатские казармы, инженерный дом с мастерскими и складами. Они строились в течение ряда лет, составив довольно своеобразный ансамбль».

На відміну від офіційної російської влади, купці звертали увагу на торговельне значення Хаджибея. 23 січня 1793 року внаслідок другого розподілу Речі Посполитої до Російської імперії відійшли землі Правобережної України, що вже давно були «житницею Європи». Негоціанти зрозуміли, що тепер зерно Київщини, Поділля та Волині зможе експортуватися не через Гданськ, а через один з портів «Очаковской области».
Уродженець Генуї Бартоломій Галера 1793-го писав до російського уряду, що «приєднання колишніх воєводств Київського, Брацлавського та Подільського» призначено «природою для приєднання до терену Очакова задля їхнього взаємного розквіту», «оскільки ці країни… багаті шкірами, салом, воском, медом, худобою, зерном усякого виду», а склади та порт для їх вивезення до Європи «можливо краще розташувати ніде інше, як у самому Хаджибеї [Hozia Bey]».
Притому Б. Галера передбачив, що зерно до Хаджибея можуть везти «селяни продавці солі», тобто чумаки [czumaks] (переклад цитат з французької О. Полєвщикової).

Ідею перетворення Хаджибея з військового на торговельний пункт підтримав і Й. Де-Рібас. По смерті Г. Потьомкіна адміністратором півдня України став юний фаворит підстаркуватої цариці не надто розумний, користолюбний Платон Олександрович Зубов (1767—1822).
Й. Де-Рібасу вдалося «зацікавити» цього сановника, внаслідок чого 27 травня 1794 року було підписано укази на ім’я П. Зубова та Й. Де-Рібаса про будівництво в Хаджибеї військової гавані «купно с купеческой пристанью» (до повного зібрання законів імперії увійшов лише указ на ім’я П. Зубова, що мав офіційну назву: «Об открытии свободного входа купеческих кораблей в Гаджибеевскую гавань»3).
Тоді ж було затверджено план розбудови Хаджибея та порту, складений Ф. Де-Воланом. Порт мали розбудовувати розташовані у Хаджибеї полки: «гренадерские Днестровский и Николаевский, мушкетерские Витебский и Нижегородский» (до речі, церковна служба в Хаджибеї у цей час відправлялася в церкві Нижегородського полку «в особом каменном доме …нарочно для того сооруженном»).
Окрім того, Й. Де-Рібас вирішив використати на будівництві чорноморських козаків, які не бажали переселятися на Кубань. У липні 1794-го він видав наказ про збирання їх «при городе Гаджибее», й на кінець літа з них була створена окрема козацька команда під керівництвом осавула Федора Яковича Черненка, яка розбудовувала Хаджибей (Одесу). За підрахунками сучасних істориків Ігоря Вікторовича Сапожнікова та Галини Василівни Сапожнікової, на січень 1795-го чисельність цієї команди становила 1123 козаки. Для них Ф. Де-Волан спеціально спроектував квартали на Пересипу.

Відповідно до одного з документів роботи в Хаджибейському порту 1794 року розпочалися 22 серпня (2 вересня).
«Волей или неволей приходится признать, — писав з цього приводу історик Василь Карлович Надлер (1840—1894), — что в 1794 году в Хаджибее не происходило никакой торжественной закладки нового города и что день 22 августа, который привыкли праздновать с такою помпою одесситы, имеет лишь то значение, что в этот день окончено было заготовление материалов для портовых работ и приступлено к самим работам, причем, насколько можно судить из документов, не происходило никакого торжества».
В кінці літа 1794-го розпочався розподіл місць під забудову в центрі Хаджибея, й деякі вже зведені будинки мусили, як порожні, перейти до інших власників.
(Зокрема, уже згадувана кав’ярня та будинок С. Аспоріді, що перебували в Хаджибеї з османських часів, були віддані іншому греку Кутеску, який швидко перепродав це місце капітану Нестерову. Проте С. Аспоріді вдалося відстояти свої будівлі, й вони простояли в місті до 1820-х років4).

Щодо уваги уряду до розбудови міста і порту В. Яковлєв писав: «возобновлению Хаджибея не придавалось никакого важного значения, на него не возлагалось особенно больших надежд, как, например, на Екатеринослав, Херсон, Вознесенск — город своей жизнью, своей торговой деятельностью сам приобрел свое... положение».

У 1794—1796 роках П. Зубов скеровував головні кошти та засоби на розбудову «третьей столицы империи» — м. Вознесенська (під османською владою — Соколи, нині — райцентр у Миколаївській області).
27 січня (7 лютого) 1795-го було підписано указ «Об учреждении Вознесенской губернии», де серед пунктів Тираспольського повіту зазначені: «4-й Одесса, Татарами Гаджибей именованный, 5-й Овидиополь, по-татарски Аджидера».
Перейменування пунктів на давньо-грецький або російський кшталт тоді було типовим явищем. Найімовірнішим автором перейменування Хаджибея на Одесу був друг Й. Де-Рібаса Андріан Мусійович Грибовський (1767—1834) — статс-секретар цариці та козацький нащадок з Лубен (пізніше, у 1828 році, у своєму щоденнику він записав: «В газетах сказано, что Государь с похвалой видел… Одессу, основанную по распоряжению князя Зубова Рибасом, в котором случае я имел большое участие, писал о учреждении сего города именной указ и вместо Гаджибея назвал сие место Одессою, которое название и Императрицею было учреждено»).
Назва Одеса була обрана тому, що на багатьох мапах так званої «Птолемеєвої традиції» від античних часів поблизу Хаджибея було позначено пункт «Odess», «Odessos» або «Ordessos»5. Більш того, як наголошують сучасні історики Віктор Анатолійович Савченко та Олег Ігоревич Гава, принаймні на кількох мапах першої половини XVIII ст. у зазначеному місці була позначена саме «Odessa». Ймовірно, одна з таких мап і потрапила на очі А. Грибовському.

За переказами, записаними істориками ХІХ ст., місцева влада привчала українських чумаків до нової назви Хаджибея з допомогою батога.
«По установившемуся преданию, — писала з цього приводу історик Доротея Генріхівна Атлас (1874 — ?), — Одесса встретила «коренное население» далеко не дружелюбно. У самой заставы мужиков, по бурсацкому выражению, «досекали» до нового названия. «Куда едешь?» — коварно спрашивали чумаков, не подозревавших в этом вопросе злого умысла.
«В Хаджибей», — спокойно и уверенно отвечали приезжие.
Этот невинный ответ служил поводом к экзекуции, во время которой блюстители порядка приговаривали:
«В Одессу, в Одессу, в Одессу».


Тарас ГОНЧАРУК,
доктор історичних наук,
професор ОНУ ім. І.І. Мечникова.




1 Цю фортецю (залишки валів якої збереглися у теперішньому одеському парку ім. Т.Г.Шевченка) в радянській післявоєнній літературі часто називали «Суворовской». Проте О.В. Суворов навряд чи її бачив. Він від 1793 року керував будівництвом фортець на просторі від Дністра до Кубані, притому перебував переважно у Херсоні й постійно скаржився, що не бажає займатися цією роботою (наприклад: «Я не инженер, а полевой офицер…», — писав він 1793-го, а 4 серпня 1794-го в листі до Й. Де-Рібаса зазначав: «Ставши празден, явлюсь с заступом к Вам в Гаджибей; но от того не сможете меня сделать инженером, поелику таковым не являюсь, а вот уж полстолетия как солдат»). Іменування російської Хаджибейської (Одеської) фортеці «Суворовской» було пов’язане з намаганням радянської історіографії оголосити росіянина О. Суворова «засновником Одеси» замість «засновника»-іноземця Й. Де-Рібаса.

2 Десятина — міра площі, що дорівнювала одній десятій квадратної версти, або 1,0925 га.

3 Отже, в назві указу не вказано про «заснування» міста або порту. Показово, що цариця Катерина ІІ вже в наказі від 16 січня 1794 року називала Хаджибей «портом».

4 Як вважається, остання будівля османського Хаджибея — турецька лазня — була зруйнована 1840 року «Одесский вестник» з цього приводу 1841-у писав: «В минувшем году разрушен здесь едва ли не последний остаток Оттоманского гнезда, того Хаджибея, из развалин которого выросла наша Одесса. Я говорю о Хаджибейской бане, еще недавно выказывавшей смиренный купол свой на углу Екатерининской и Полицейской улиц».

5 Вважається, що античний Одесос, або Одес, був розташований на Тилігульському лимані біля нинішнього с. Кошари Комінтернівського району Одеської області. Античне місто з такою ж назвою було на території теперішньої Варни (Болгарія).

(Далі буде).



Попередній розділ ТУТ:

Продовження ТУТ:

Этот пост размещен также на http://mysliwiec.dreamwidth.org/
Tags: кажущееся и действительное
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments