mysliwiec (mysliwiec) wrote,
mysliwiec
mysliwiec

ІСТОРІЯ ОДЕСИ: КОРОТКИЙ КУРС У золотих променях історії. Розділ ІІІ (продовження)

Розділ ІІІ. (продовження)
Війна 1787—1791 років.

Штурм Хаджибея (Одеси) 14 (27) вересня 1789-го.
Чорноморські козаки


14 вересня тоді збігалося з православним святом Воздвиження (за новим стилем це свято тепер припадає на 27 вересня).
Й. Де-Рібас вважав це символічним. «Мы отпраздновали день Воздвижения Креста пушечными выстрелами…», — писав він 14 вересня 1789 року до В. Попова.
Перемога далася малою кров’ю. Відділ Й. Де-Рібаса втратив убитими 5 солдатів та козаків, пораненими — 33. З турецького боку були «в плен взяты: Паша двухбунчужный Ахмет, Бим-паша, 5 агов, 5 байрактарей, капитан судна, нижних чинов 66 человек».
Щодо втрат турків, то І. Гудович у своєму першому рапорті повідомляв про 92 знайдені тіла, пізніше Й.Де-Рібас доповідав про більше 100 вбитих ворогів, а Г. Потьомкін писав цариці, що їх було понад 200.
Причину не надто великої кількості полонених І. Гудович вбачав у тому, «что многие спаслись, ушедши на суда на 4 баркасах, отваливших от берега во время сражения».

Завчасно втекли і деякі цивільні мешканці міста. По завершенні війни вони намагалися отримати від росіян компенсацію.
«В старых делах, — писав історик Володимир Олексійович Яковлев (1840 — 1896 ), — …имеется семнадцать прошений поданных де-Рибасу в 1795 г. от лиц четырнадцати с греческими и три с восточными фамилиями, в которых просители заявляют свои права на разоренные во время штурма крепости и оставленные ими дома в Хаджибее. Большинство этих лиц находилось в Константинополе…».
Однак втекти змогли далеко не всі. Як-от грек Сімон Аспоріді, який мав у Хаджибеї кав’ярню.

«Эта кофейня, — писав історик Олексій Маркевич, — долго была центральным пунктом Хаджибея, местом рассказов новостей; находилась она недалеко от гавани, приблизительно на …углу [теперешних] Дерибасовской и Ришельевской улиц».
Після штурму С. Аспоріді ризикнув й знов розпочав «торговлю в своей пограбленной кофейне и удостоен был приходом его превосходительства [Й. Де-Рібаса] со многими офицерами и иными чинами, от коих удостоен также многой ласки и милости и …по червонному и дукату за питие кофию».
Відомий краєзнавець Олександр Михайлович Де-Рібас (1856 — 1937) так уявляв собі сцену святкування перемоги в знаменитій кав’ярні:
-«Велико же было удивление грека Симона Аспориди, когда 14-го сентября, в день Воздвижения, к нему в кофейню вошли, вместо турок, генерал де-Рибас, а с ним блестящая свита русских офицеров. …Здесь были Воейков, Меркель, Аркудинский, Трубников, Головатый, Чепега. Аспориди вынес из своих погребов лучшее кипрское вино и душистую мастику для офицеров. А для солдат выкатил на площадь бочонок водки. И пошло веселие. Русские утвердились в Одессе, под топот запорожского гопака».

Й. Де-Рібаса з перемогою під Хаджибеєм привітали Г. Потьомкін та О. Суворов. Дружина Й. Де-Рібаса, Анастасія Іванівна Де-Рібас (1741 — 1822) писала до свого чоловіка з Петербурга: «Я узнала с бесконечною радостью, мой дорогой друг, что вы имели счастие взять город; это произвело здесь большое впечатление».
Згодом (3 жовтня 1789-го) Й. Де-Рібас отримав орден Св. Георгія ІІІ ступеня «за взятие штурмом … 14 сентября 1789 года замка Гаджибея… в виду всего неприятельского флота». В середині вересня чорноморські козаки А. Головатого переправили «взятых при взятии Гаджибея: двухбунчужного Пашу, несколько чиновников и пленных, всего 82 человека» до Очакова.
Хаджибейська фортеця була зруйнована за наказом Г. Потьомкіна на початку жовтня. 3 жовтня 1789 року І. Гудович доповів: «по повелению главнокомандующего замок Гаджибейский разрушен посредством двух мин».

Нерішучість командуючого Чорноморським флотом М. Войновича під час штурму Хаджибея (Й. Де-Рібас з цього приводу написав кілька гнівних листів до канцелярії Г. Потьомкіна) прискорила його заміну на контр-адмірала Федора Федоровича Ушакова (1745 — 1817). Останній, керуючи флотом, 28 — 29 серпня 1790 року здобув перемогу над турками у битві між о. Тендрою та Хаджибєєм, яку іноді називали Хаджибейською морською битвою. У ній, зокрема, було захоплено великий турецький 66-гарматний корабель «Мелекі-Бахрі». Інший — 74-гарматна «Капітанія», — згідно з рапортом Ф. Ушакова, «побежал на мелкие места к банке, отделяющей фарватер между Кинбурна и Хаджибея», відбивався від російського флоту до кінця, «оказался весь разбит до крайности» та вибухнув. З нього врятувалися лише 100 осіб, які повідомили, що «на оном корабле хранилась казна всего флота… весьма знатная сумма… и оная при подорвании корабля вся пропала».
Цю битву можна вважати своєрідним морським завоюванням Хаджибея (Одеси). Після неї флот Ф. Ушакова прибув до Хаджибея, де 1 вересня 1790 року його відвідав Г. Потьомкін, привітавши з перемогою.
Г. Потьомкін, отримавши 10 січня 1790 року титул «великого гетмана Екатеринославских и Черноморских казачьих войск», 1 березня своїм наказом передав у відання Чорноморського війська територію в районі Кінбурна та по Чорному морю між Південним Бугом та Дністром. Пізніше А. Головатий у пісні на смерть Г. Потьомкіна досить чітко окреслив землі, які отримали від «великого гетьмана» чорноморські козаки:

Та й дав гетьман [землю] от Дністра до Богу
Границею по Бендерську дорогу.
Дністровський, Дніпровський — обидва лимани,
В них добуватись, справляти жупани.


Тобто — від Дністра на заході до Південного Бугу (Богу) на сході й від дороги Бендери — Соколи (Вознесенськ) на півночі до Чорного моря та лиманів на півдні. В Аджидере (Овідіополі) планувалося розташувати флот та адміралтейство чорноморського козацтва. Хаджибей, вочевидь, теж входив до території цього війська. Так, у вересні 1790 року у складі Чорноморського війська був «полковник Аджибея», який доповідав Кошу про ситуацію в цьому населеному пункті.

Перебували в Хаджибеї й регулярні російські війська. Їх прихід зазвичай завдавав місцевому населенню значних матеріальних збитків та моральних образ. Оскільки турки покинули край, ці кривди мусило терпіти немусульманське населення, зокрема українці. Цікавий документ щодо цього — скаргу, яку подали 1791 року на російських солдатів та офіцера з хаджибейського гарнізону мешканці околишнього села, котрих позбавили не лише майна, але й жінок1, — знайшов та опублікував В. Яковлев:

«Ваше графское сиятельство! К Вашей графской милости прибегаемо от многих разбойств и хищений.
Сего 1791 в день 27 до нас на хутори на Татарской балке Данилы Баркило и Карпа Чаплинского приихалы на троих подводах офицер Ка…ков да сержант Якубов та лекарь Липман со многими солдатами и матросами (драгунами — приписка над строкой) якобы за сином, житом и се…ъ и будучи довольно частвуемы вином, горилкою и всякою хуторскою стравою зачали пытать чего с нами жинки живуть невичаны.
И когда кым (кум) Назар Ковальчук ответ дал, что жинки наши какеи есть винчаны у протоирея отца Епифания и дивки, что при нас находятся вже рушники повиддалы и за отца Павла вже посылано тоди фелшер Липман начал свистом знаки подавати на возах сидячим солдатам та прочим людям и ихние люди повбигаючи до всих пяти хат похватали жинку мою Пелагею и своячницу Тетяну и Чаплинского жинку же Анастасию с маленьким хлопчиком та дивчат сродственницу Ковальченкову Параскевну и Назара Ковальчука своячницу Хведосию та дивку Катерину наймичку та туркиню Офиру и повязавши япанчею офицеровою и солдатовыми и нашими свитками поихалы до Гаджибея и як мы побиглы за ними то сержант Якубов казал москалям стрилять прямо на нас и три стрилялы но божей волею мы остались живы.


На другий день поихав до обозу кум Ковальчук и став пытать у рейтара, что при воротах стоял на часах де подивали жинок и дивок и тый указал на турецкую… и дойдя до неи Ковальчук видел жинку Чаплинского Анастасию и стал ей казать, чтобы пишла то своего чоловика (зачеркнуто и над словом написано «мужа»). Анастасия же спиваючи смиялась и показывала из окна непристойные знаки. Туркиня же Офиря выбегли до Ковальчука и казала, что не пиду до вас, а живу у сержанта замисть жены.

Просимо Ваши Сиятельной милости жинок наших до нас виддаты и за наше добро: кожухив три, свиток пять, та за сино и жито и вино, горилку всего злотых 10 и более, что слидует платить (другою рукою приписано «и что следует до военному регламенту тем войсковым людям учинить»).

Писал Федор Нестеров».


Лист містив явні українізми. «Малороссы нашли какого-то грамотея Федора Нестерова, который написал им прошение к начальству», — писав з цього приводу О. Маркевич, зазначаючи: «В какой мере удовлетворены были пострадавшие — неизвестно; во всяком случае — это типичная картина гаджибейской жизни 1789 — 1791 годов».

Тарас ГОНЧАРУК,
доктор історичних наук,
професор ОНУ ім. І.І. Мечникова.


1. Історики вказували, що така поведінка російських солдатів зумовлювалася їх перебуванням на окупованій території. Проте, слід зазначити, що й на українських та білоруських теренах, які входили до складу Російської імперії, російські солдати на постої у селян та міщан часто поводилися як окупанти.
З цього приводу О. Ланжерон, майбутній градоначальник Одеси, в кінці XVIII ст. писав:
-«…в Малороссии, в завоеванных областях и в особенности в Польше (тобто на приєднаних від Речі Посполитої теренах Правобережжя та Білорусії. — Т.Г.), русский солдат является бичом своего хозяина: он распутствует с его женою, бесчестит его дочь, выгоняет хозяина из его же постели и иногда даже из его же дома, ест его цыплят, его скотину, отнимает у него деньги и бьет его беспрестанно».

(Далі буде).


Попередній розділ - ТУТ:

Продовження ТУТ:


Этот пост размещен также на http://mysliwiec.dreamwidth.org/
Tags: кажущееся и действительное
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 2 comments