mysliwiec (mysliwiec) wrote,
mysliwiec
mysliwiec

Мова як елемент самоідентификації - чі - процес вмєщєнія русской культуры в Україну, как её будущєє

«Толерантна» спільнота, яка нині закликає не піднімати мовне питання, не розколювати, не нагнітати, не відштовхувати, не розуміє (або спекулює на нерозумінні) одного простого факту: російськомовна громада в Україні є НЕОДНОРІДНОЮ. Вона ділиться загалом на дві великих підгрупи.

Перша підгрупа – це російськомовні громадяни України з неукраїнською ідентичністю, які мають явну, або приховану відразу до етновизначальних ознак українства, бо в глибині душі зневажають український народ, вважають його смішним, недолугим, ні на що не здатним (одним словом, лохамі і тєрпіламі). Але волею долі ця українофобська публіка опинилася в Українській Державі, вона тут обжилася, вкоренилася, обзавелася майном, бізнесом, посадами і міняти модус вівенді ніяких резонів не має. Цей прошарок зараз змагається за право жити на теренах України і не бути українцями, причому, змагається по обидва боки фронту.

Що змушує людей, котрі не мають ніяких почуттів до української нації, протистояти путінській агресії? Те ж саме, що змушує громадян РФ ставати в опозицію Путіну і бігати на Болотну. Поняття «раздєльоннийнарот» – це не пустий звук. Російська маса в Україні і в РФ – це частини одного етнічного тіла, в які закладений спільний культурний код, а тому вони діляться на однакові політичні фракції в однакових пропорціях: 85 (за Путіна) і 15 (проти).

Наприклад,

багато прибічників «славянскогоєдінства» по обидва боки кордону не люблять «ліц кавказской национальності і прочіх чурок». І, відповідно, не люблять Путіна, котрий, на їхню думку, розпустив «чорних». Ми ж знаємо, що вайнахи, приміром, не схильні панькатися з росіянами і продовжують тіснити їх і різати вже на окупованих територіях. Тому деякі громадяни України з російською ідентичністю прикинули і дійшли висновку, що жити поряд зі «злими чеченами» набагато небезпечніше, ніж із толерантними українцями, які готові самознищитися, аби тільки не образити русскоязичного та не розколоти «страну», яка вже давно їм не належить. Серед громадян РФ і росіян України багато розумних, проникливих, метикуватих індивідів, які швидко усвідомили, що Путін, анексувавши Крим, перейшов червону лінію і прирік себе на загибель, а тому не хочуть пов’язувати свою долю зі згиблим режимом.

Усі ці люди СИТУАТИВНО приєдналися до українського національно-визвольного руху, але воюють вони не за Україну та український народ, котрий їм незрозумілий і осоружний, а проти Путіна, за своє персональне місце в Україні та за «освобождєніє русского народа от чєкістской сволочі». Головною ознакою прихованого русскоміровца є ПРИНЦИПОВЕ небажання використовувати українську мову навіть там, де це вимагає закон України та елементарна повага до українського народу, якому агресор через кров нав’язує другу державну, а також систематичні насмішки над етновизначальними рисами українства (вишиванками, шароварами, галушками) та національними трагедіями українського народу вкупі зі спробами натягнути московсько-українську війну на російські історичні та культурні шаблони: втарой Сталінград, Барадіно, фашизм-антіфашизм, і.т.д.

Іншу (і більшу) підгрупу формують російськомовні громадяни України, які не мають яскраво вираженої ідентичності, але й не відчувають відрази до українського. Якщо здобуття освіти/кар’єри/матеріального добробуту потребує знання і використання української мови, ці люди без особливих претензій будуть її використовувати і не матимуть нічого проти, аби їхні діти й онуки були вже україномовними.
От за уми і душі цієї нейтральної частини і йде зараз боротьба.
Якою вона буде? - пристане вона до українства, чи залишиться в сфері русскоязичія, становлячи комфортне мовне середовище та соціальну базу для елементів русского міра?

Настирна реклама русскоязичного патріотизму як якогось ОСОБЛИВОГО феномену, достойного особливої уваги і поваги; штучне протиставлення «русскоязичних патріотов, каториє что-то дєлают» україномовним пустомелям «каториє нічєво нє сдєлалі для страни»; агресивне зацитькування українських патріотів, котрі намагаються добитися хоча б елементарної поваги до державної мови та звертають увагу на мовно-культурні чинники т.з. «гібридної війни», вбиває мотивацію у російськомовної публіки переходити на українську. Навіщо напружуватися, якщо звідусіль лунає месидж, що русскоязичіє патріотизму «нє помєха», якщо ціла купа високопосадовців, депутатів, військовослужбовців принципово нехтують державною мовою і при цьому ходять з ореолом патріотів, «спасителів Отечества» та зразків для наслідування?

Україномовні патріоти, солідаризувавшись з прихованими русскоміровцями, клюнувши на анти- путінську риторику, наївно вважають, що їхня зневага до етновизначальних рис українства є тимчасовою, що 23 роки – надто короткий термін, щоби розумово повноцінна людина змогла освоїти державну мову, котра належить до однієї мовної групи з «разгаворним язиком». Заскочені зненацька російською агресією, вони вкотре злякалися, що самі не впораються, і кинулися створювати не вельми природні альянси, не давши собі часу замислитися над питанням: а ХТО КОМУ більше потрібен?, і чи буде толк від союзників, які тебе не поважають і де-факто втілюють у життя вимоги ворога?

Воно й не дивно. Віками московська репресивна машина, а згодом – підмосковна донецько-дніпропетровська братія, яка рулила Україною, переконували українців, що вони – нікчемні селюки й тюхтії, котрі без продвинутої городської русскоязичної братії завошивіють та запаршивіють. Толерантна україномовна публіка, яка мешкає переважно в Центрі та на Заході, також не розуміє, що російськомовні (особливо, отакі, «прінципіально русскоязичниє») ментально ближче до росіян. Бо що собою являє російськомовний громадянин України? Це – або етнічний росіянин, або метис, або перевертень, який сформувався в російському культурному полі і разом із мовою всотав російські стереотипи поведінки та систему цінностей. Подібно того, як Росія не цінує толерантність і використовує поступки для подальшого тиску, поки не отримає жорстку відсіч, наша внутрішня Росія теж не поцінує нашу толерантність і продовжуватиме підлаштовувати україномовну публіку під СВОЇ мовно-культурні потреби, а участь у війні проти Путіна використовуватиме як індульгенцію на подальшу зневагу до всього українського.

Метаморфози наших русскоязичних патріотів (котрі не втомлюються нас переконувати, що «главнає – нє язик, а мєнталітєт») дуже нагадують метаморфози «хароших русскіх» у РФ, з яких Час зриває маски, оголюючи огидний шовіністичний лик. ...

Наївність і безхарактерність значної частини українців призвела до того, що після початку московсько-української війни зросійщення України тільки пришвидшилося. Зациклившись на стримуванні Путіна, вони не помічають, що їхні російськомовні союзники втілюють у життя путінські плани знищення української нації. Козиряючи своїми заслугами перед «страной», прикриваючись анти-путінською риторикою, вони роз’їдають гуманітарні засади державності зсередини через витіснення української мови з усіх сфер життя та популяризацію російської, що закріплює мовно-культурні бар’єри між громадянами України і заважає вибудовуванню тих же бар’єрів з жителями РФ. Як наслідок – унітарний устрій країни та статус української мови як державної перетворюється на фікцію. Зате створюється мовно-культурний плацдарм для жителів російського Нечорнозем’я на випадок розпаду РФ.
І хоча ситуація нині досить складна, вона не катастрофічна. ...

В основі мовної політики по-справжньому патріотичної політсили має бути цілком справедливий і притаманний більшості європейських націй принцип:
права національних меншин на використання рідної мови закінчуються там, де вони перетворюються на обов’язок титульної нації володіти мовою національної меншини.
Головне – не переплутати, хто в нас титульна нація, а хто – національна меншина.

"В 1928 году философ Георгий Федотов рассуждал о задаче, от которой зависит будущее России:
-«Не только удержать Украину в теле России, но вместить и украинскую культуру в культуру русскую».
Сейчас в Украине происходит попытка противоположного вмещения
– развивается проект русскоязычной украинской политической идентификации, успех которого во многом зависит от его способности вмещать в себя русскую культуру".
Андрей Портнов
Историк, приглашенный профессор Университета им. Гумбольдта в Берлине


Этот пост размещен также на http://mysliwiec.dreamwidth.org/
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 49 comments