От одесситов намного постарше я слышал такой анекдот: После той войны встречаются 2 друга. Один провел войну впроголодь на "трудовом фронте" в эвакуации в средней Азии, другой прожил всю войну в Одессе. Возвратившийся из эвакуации спрашивает: -Ну и как тебе было при румынах? -Ты понимаешь,.. с одной стороны война, убить могут, с другой, в магазинах всё было, театры и кинотеатры работали, мне денег хватало - как никогда в СССР,... Но самое главное,- с третьей стороны. Морально так тяжело было.... Вот сижу после театра в ресторане , слушаю Лещенко, и страдаю морально... Думаю- как ты там, в Ташкенте? Когда меня от всего этого освободишь?
Шоб вот так,как сейчас,- гранчак,поллитра, килька в томате, черный хлеб. И всё это на одолженные 5 рублей до зарплаты.
Оккупанты расстреливали % "чужого" для них населения. А сколько % своего населения уморили голодом в 32-33 году расстреляли в 37-39 году в ССССР? В те же годы остальная часть населения СССР радостно смотрела фильмы "Чапаев", "Весёлые ребята", "Волга-Волга", гуляла в ресторанах, ходила в театры. И не сильно переживали, наборот - радовались, что "Черный Ворон" приехал не за ними а за соседом.
"Всего же во время оккупации жертвами стали более 100 тысяч горожан, из которых в большинстве своем это было еврейское население. (100 тысяч за 29 месяцев окупации) 10 апреля 1944 г. 250 тысяч одесситов встретили своих освободителей, к 1 января 1945 г. в Одессе оставалось около 160 тыс. жителей. (90 тысяч за 7 месяцев освобождения от окупации)
Сейчас на одесских сайтах выкладывают уточненную цифру жертв оккупации - 82 тысячи.
Брали Одессу румыны, и оккупантами были румыны с 41 до конца 43 года. Немцы вошли в Одессу только месяца за три до того дня, когда в город вошла Красная армия (10 апреля 1944 года). Последние 100 дней войны румынская армия воевала на стороне СССР против Германии. За это Сталин наградил румынского короля Михая орденом Победы. На сегодня Михай- единственный живой кавалер ордена Победы. Ему больше 90 лет , живет в Швейцарии. В 2007 году Путин его приглашал в Москву на 9 мая
Одессит Александр Черкасов, представляя свою новую книгу "Одесса 1941", рассказывает о Одессе во время румынской оккупации. Ведущий передачи - член партии Регионов Леонид Сущенко.
* * * Если у кого-то начнется разрыв советского шаблона, предлагаю подумать над тем, - как жили в СССР те ваши дедушки-бабушки, которых при Сталине не расстреляли и не посадили в Гулаг в 37-39 году. Они тоже смотрели в кинотеатрах кинокомедии "Волга-Волга", "Цирк" и радовались жизни в то же самое время, когда их знакомых и соседей расстреливало НКВД. Радовались, что Черный Воронок приехал не за ними.
Розділ І. 1415 рік — початок історії Кочубеїва-Качібея (Одеси)
В історичній науці прийнято вважати початком історії населеного пункту першу письмову згадку про нього. Виходячи з цього, історик Олександр Васильович Болдирев (1963 — 2001) свого часу переконливо довів, що початком історії Одеси є 1415 рік, коли у письмових джерелах вперше з’явилася інформація про порт Качібей або Хаджибей, пізніше — Одеса.
«Порту Кочубеїву» (в оригіналі — Kaczubyeiow) приділив увагу у своїй «Історії Польщі» хроніст Ян Длугош (1415 — 1480). Розповідаючи про події 1415 року, він, зокрема, писав: «…у той час прибули до польського короля Владислава посли патріарха і грецького імператора з листом та олов’яними буллами, які їх удостоювали, а турки їх всіляко мучили і гнобили; їм потрібна щедра допомога зерном. Владислав же, польський король у святому співчутті, документально засвідчує допомагати. Він дає і щедро дарує прохану кількість зерна, яке їм потрібно отримати в його королівському порту Кочубеїв» (переклад цитати з латини Т. Олійника). Отже, перша згадка про Кочубеїв пов’язана з братерською допомогою, що її надав один християнський правитель іншому перед обличчям загрози турецького завоювання.
Згадка Кочубеїва* безпосередньо пов’язана з виходом у кінці XIV ст. до берегів Чорного моря Великого князівства Литовського, або Русько-литовської держави. Тоді у межиріччі Дніпра та Дністра згадувалися її порти Дашків (Очаків), Качібей (Одеса), Чорнігрод (біля теперішнього Овідіополя), Караул (у пониззі Дністра). Це відбулося за часів правління легендарного литовського князя-воїна Вітовта. Історик ХVІ ст. Матвій Стрийковський (1547 — 1582) вважав Вітовта (Вітольда) причетним і до вище-згаданого відправлення зерна до Константинополя 1415 року з порту Качібея (в оригіналі — Kacibeja), зазначаючи: «В той час посли від цезаря і патріарха Константинопольського приїхали, прохаючи про допомогу харчами, бо на них турки, що зміцнилися в Адріанополі, наскакували і Константинополь облогою дражнили. Тому король з Русі і Вітольд з Литви Дніпром (милостю християнською спонукані) послали до Качібея порту моря Понтійського (який був у той час у державі Литовській) збіжжя та живності достатньо» (переклад цитати з польської В. Вербицького). Як бачимо, М. Стрийковський вважав, що надіслане 1415-го зерно було «з Русі», тобто з Галичини — Руського королівства, а пізніше Руського воєводства, що перебувало тоді у складі Польського королівства, та «з Литви», тобто володінь Великого князівства Литовського, до якого входили тоді Київщина, Волинь та Поділля.
