August 14th, 2013

pic#108509455 министерство предупреждает

Безкарна втеча у межах закону.

У німецькому карному праві немає визначеной законом додаткової кари за втечу ув"язеного. Бо вони вважають, що потяг до свободи, то природний стан людини.
А якщо вартові недогледіли, і в"язень такі втік, то це іх провина- значить погано виконували свою роботу за яку ім платять гроші.

У нас не так. За втечу з "місць позбавлення волі, або з-під варти, вчинена особою, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі або арешту чи перебуває в попередньому ув'язненні" (якщо зловлять), накидують додатково ще від трьох до п"яти років, чі навіть більше (до вісьми років).
Але Петро Мельник і йому подібні, коли розробляли новий крімінальний кодекс, забули прописати в ньому таке:

«Нинішнім кримінальним законодавством прямо не передбачено втечу підозрюваного з-під домашнього арешту. Тому про склад правопорушення в таких діях говорити зарано, враховуючи принцип презумпції невинуватості. Тобто, те що він самочинно втік, а не його викрали, ще варто довести»
кандидат юридичних наук, кримінолог Ганна Маляр.


Тобто- про домашній арешт з електронним браслетом стеження прафєссіанальі написали, а про відповідальність за втечу звідтам від суду,- ні.


pic#108509455 министерство предупреждает

Інтерв'ю з Анатолієм Дімаровим, старе, тим не менш, досі актуальне.

Оригинал взят у esgalar_teren в Інтерв'ю з Анатолієм Дімаровим, старе, тим не менш, досі актуальне.

З подружжям Дімарових — Анатолієм Андрійовичем та Євдокією Нестерівною — мене зв’язує недавня у часовому вимірі, але щира приязнь. Починалася вона з творів письменника. А років п’ять тому познайомилися особисто, і двері затишної квартири у письменницькому будинку по вулиці Суворова (неподалік Києво-Печерської лаври) мені відкрили слова «Я — з Волині!»

— На Волині я став українцем! — любить повторювати Дімаров, якого у наші краї привела Друга світова війна. Ще ішли бої за Ковель, коли Анатолій Андрійович разом з Юхимом Лазебником, призначеним редактором «Радянської Волині»,Collapse )Тоді Лазебник мене викликав: в обком партії прийшов загін місцевих партизанів, порозмовляйте і підготуйте матеріал на цілу сторінку».

Цілий день Дімаров розмовляв з тими партизанами, що, не шкодуючи ані життя, ані власної крові, всі роки окупації провоювали з фашистами. Всі були молодими і особливо красивими. Припав йому до душі кулеметник Альоша, росіянин з Орловщини, який утік з фашистського табору, з самого центру Німеччини, й прибився до цього загону. Як він воював! Німці призначили велику винагороду за голову «бандита Альоші».

— Я списав майже весь блокнот бойовими епізодами, кілька днів готував сторінку, присвячену бойовим діям загону.

А тоді покликав Лазебник...

«Де ваші записи про загін? Принесіть, усе принесіть! І блокнот у першу чергу!» Приніс. «Кидайте у грубку! І забудьте, що писали». — «Чому? Як же я їм в очі гляну!» «Навряд чи вам це вдасться зробити. Вони вже всі заарештовані. Це партизани. Тільки не наші. Націоналісти. Їх будуть судити».

— Я пам’ятаю, як мені було гірко та боляче, було таке відчуття, наче я зрадив усіх отих людей, кинув їх власноруч у вогонь. Лише пізніше, набагато пізніше зрозумів, що, спалюючи ті папери, Лазебник в першу чергу рятував мене. Він знав, що чекало б на мене, коли б отой блокнот, усі ті аркуші та потрапили до недремних органів НКВС... Але в душі у мене вже колотилося, і я поклявся, що жодного позитивного представника радянської влади у моїх творах не буде. Часом питають, чому я взявся за сімейну тематику. Щоб не писать про тих падлюк!

У лютому 1946-го відбувалися вибори до Верховної Ради. Дімарову як журналісту обласної газети для їх висвітлення припав Горохівський район.

— Я вибрав найглухіше село. Мені кров з носа треба було написати, що навіть у найвіддаленішому селі, довкола якого бродять мельниківці, люди горою стоять за радянську владу.

Добирався туди не сам. Виїхав ще взвод автоматників та кілька душ з активу районного. Теж усі озброєні автоматами (супутниками агітатора, як їх називали скалозуби) та ще й гранатами. Вже перед селом позлазили з саней та й розсипалися в цеп, тримаючи напоготові зброю. І було таке враження, наче атакували ворога, що засів у селі. «Село, — пише Дімаров у спогадах, — не зустріло нас кулеметним вогнем, село наче вимерло. Тільки крайні од дороги хати були обмальовані тризубами, обписані націоналістичними гаслами. Найчастіше траплялося «Слава Україні!»

— Стєрєть! — скомандував лейтенант з блакитними погонами.

— Может, поджечь? — запитав старший сержант.

— Дур-рак! Завтра ж выборы! Ты што, забыл?

Стерши всі написи, попрямували до сільради, де містилася виборча дільниця. Ішли і цілилися автоматами у вікна, а за ними, здається, не було жодної живої душі. Жодного людського обличчя по той бік. Усе поховалося при звістці: «Совєти ідуть!»

Collapse )



pic#108509455 министерство предупреждает

Незнані нами наші - Enej, LemON, LEMKO TOWER...



"Лише констатація; у всіх чотирьох сезонах польского талант-шоу "Must Be the Music" перемогли гурти, що грають музику з елементами українського фолку. Причому їхні учасники не приховують свого походження і всіляко його підкреслюють"...

Enej (укр. Еней) — роковий гурт, створений 2002 року в Ольштині братами Петром і Павлом Солодухами та їхнім другом Лукашом Койрисом, ільшість складу гурту має українське коріння. Пісні гурту звучать українською та польською мовами.


http://www.youtube.com/watch?v=IQSeQECql0Q&list=PL1A98B217C555BA5F&index=16

LemON — польсько-лемківсько-український гурт, створений 2011 року за ініціативою вокаліста Ігора Гербута.
Гурт виник після того, як колектив кваліфікувався до талант-шоу Must Be the Music. На кастингу він виконав лемківською мовою пісню «Litaj ptaszko». Завдяки пісні «Dewiat» (польською та лемківською) гурт вийшов до фіналу конкурсу і виграв його третій сезон.



http://www.youtube.com/watch?v=F5HYu_1UFLE

"Сингл " WYSZŁA MŁODA" з альбому "VOO VOO i HAYDAMAKY " визнаний найкращою піснею літа на національному радіо Польщі 2009 року".


http://www.youtube.com/watch?v=n0kgehdc2X4

А є і таке:

Collapse )

Collapse )

"Чому ж наші музични фахівці досі годують українського слухача "русскім роком", залишаючи поза увагою цілий пласт культури сусідньої Польщі?
...Ті, хто має вплив на сучасну українську культуру, не хочуть вийти за межі своєї зони комфортного світогляду мешканця "рабочіх окраїн" обласних центрів УРСР і усвідомити себе частиною чогось відмінного від "сучасної версіі СРСР"- євразійського "Русского міра"...

Текст з статті "Вони поруч" ТУТ:


pic#108509455 министерство предупреждает

Преподобный Сергий не благословлял Дмитрия Донского на Куликовскую битву

Оригинал взят у tapirr в Преподобный Сергий не благословлял Дмитрия Донского на Куликовскую битву


Миф о благословении на Куликовскую битву: имперско-клерикальная карикатура
Из интервью с историком, религиоведом и философом Фёдором Синельниковым - о мифе "благословение преподобным Сергием князя Димитрия Донского".



Благословлял ли Сергий Радонежский воинство Дмитрия Донского?

Св. Сергий князя Дмитрия на Куликовскую битву не благословлял, и иноков на нее не посылал. А лживый державный миф о благословлении возник и существует до сих пор, несмотря на то, что уже написано достаточно о том, что этого события не было, что Дмитрий отправился на битву, будучи отлученным митрополитом Киприаном (которого поддерживал Сергий), что Куликовская битва привела к нарушению баланса сил в Орде и ее прямым результатом стало утверждение у власти в улусе Джучи законного хана Тохтамыша и сожжение Москвы в 1382 г., что Collapse )



* * *
В дополнение общей картины (+ текст анафемы Дмитрию) :Дмитрий Донской - Мамай. Сокровенное знание.