Острівець реліктової радянської людини, яка «нікого не ділить за національністю», на початку 1990-х зустрівся не просто з іншою етнічною парадигмою, притаманною кримським татарам, а з досить сильною мобілізацією своїх інтересів корінного народу, який пережив травму депортації.
Для подвійної моралі «інтернаціоналізм і нацмени» (нацмени – образлива назва для «нєрусскіх») етнічність, яка відрізняється від більшості, краще приховати й/або максимально асимілювати, вона незрозуміла, страхітлива, неприйнятні, може бути чим завгодно, тільки не цінністю різноманіття.
Яке вже тут різноманіття, якщо «ми нікого за національністю не ділимо», бо не знаємо, що робити з відмінностями.
Російська мова сприймається як належне, незважаючи на те що може бути нерідною для співбесідника. Тому слово «русскіє» або «слов’яни» для простоти вживаємо на позначення всіх, хто не є кримським татарином.
Греки, вірмени, німці, караїми, болгари та багато інших існують тут, щоб відтіняти й бути елементом туристичної привабливості, не більше. Пісні, танці, кухня, народні ремесла – це можна, бо то зрозуміло й нестрашно.
Що ж до мечеті, то тут мечеті не можна, тут можна тільки собор, бо азан заважає, а дзвони – ні, мечеть хіба що у віддаленому районі.
Тому все, що відрізнялося від загальної картини домінування російського, досить довго сприймалося як загроза, як таке, що змушує принаймні змінюватися.
Люди не люблять змінюватися. І тут у пригоді стають політичні маніпуляції страхами «кримськотатарського сепаратизму» (як абсурдно це зараз звучить) та «повзучої українізації».
Більше тут: Ірина Брунова-Калісецька
Неврологія анексії
Прийнято вважати, що відмінність у ставленні відповідає етнічному поділу кримського населення: росіяни – «за», українці та кримські татари – «проти». В реальності все складніше. Прокремлівський табір та російська адміністрація просто-таки рясніють питомо українськими прізвищами. Можна спостерігати й палкий ентузіазм у пристосуванні та самопросуванні до влади РФ серед певної частини кримських татар. Водночас бачимо справжній «інтернаціонал» поміж кримських «політичних українців» – тієї меншості кримчан, що відстоює свою належність до багатонаціонального народу України.
Утім, якщо рахувати «великими числами», то розподіл думок і справді розмежовує дві великі спільноти. По один бік перебуває очевидна більшість кримських татар (разом із не надто численною – чи надто добре законспірованою? – групою «політичних українців»). А по другий стоять... ні, не росіяни. По другий – усі інші. Вони включають і росіян, і антиукраїнськи настроєних етнічних українців, і решту народів Криму (нагадаю: ми оперуємо лише «великими числами», а винятки із правила є всюди й завжди).
Логічно очікувати, що строкатий етнічний склад населення мусив би зумовлювати ширшу палітру думок, ніж отой примітивний поділ на «татар» і «нетатар». То чому ж більшість «усіх інших» асоціює себе саме з російськими інтересами? Чому етнічне багатство Криму в цьому сенсі знівельоване до «татар» та «інших»?
Це питання має свою історію. І, звісно, свою відповідь.
Далі тут: Олекса Гайворонський
«Кримських етносів букет»
Этот пост размещен также на http://mysliwiec.dreamwidth.org/