mysliwiec (mysliwiec) wrote,
mysliwiec
mysliwiec

Сашко Гарматний-2 ("Євген Онєгін" по-Котляревські)

«Евгеній Онѣгинъ» Александра Пушкина (написанный в 1823—1831 годах), спаплюжений на манір «Енеїди» Івана Котляревського (надрукованій у 1798 році).

Євген був парубок моторний
І хлопець хоч куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятіший од всіх бурлак,
Та раптом лист від дядька Гриця,
що в нього знову дихавиця.
Євген тут скрикнув, як на пуп:
"Та най би тобі пір'я в роті!
Теперь нудися на природі,
Чекаючи на дядьків труп".

Маєток дядька на Волині
був справді затишний куток:
надворі порпалися свині,
кульгали качки на ставок,
і Гапця у самій сорочці
ногами грона чавить в бочці -
Італія, жеби тебе!
Євген манжетом витер слину,
циліндра вдяг, розправив спину,
немов великеє цабе.

"Бонжур тобі, моя чорнява!
Parlez-vous russe? Comment ça va? -
затяг французькою гуняво,
бо в бурсі вчився років два.
І раптом Гапцю-молодицю
вхопив зненацька за сідницю -
ото вже галасу було,
як він тікав від тої Гапці,
аж загубив в багнюці капці,
що їх шукало все село.

Бо ся тутешняя мадона,
А най її бугай копне,
Як візьме в руки макогона,
То й на тім світі дожене.
Така вже сталася халепа!
Ще й розпатякала, дурепа,
Сусідам, родичам, кумі,
Сватам, братам - ганьба, та й годі!
Євген у дядьковій господі
Сидів, неначе у тюрмі.

Дививсь, як у садку Одарка
Ганя лозиною свиню,
Аж раптом котиться бідарка,
А в ній сидить якесь мус’ю.
На прізвище Владімір Лєнскій,
На зріст - як Костянтин Хабєнскій
Та елегантний, як рояль.
Одне погано, що москаль.
Він у Московії холодній
Чимало знань собі здобув
(читав, читав, та все й забув)
І знався на одежі модній:
Із закордонного турне
Привіз кашне і портмоне.

Вони зустрілися, мов браття,
Як вогнегасник і багаття,
Як різних посланці світів;
І після пляшки оковити
Сказав Владімір: до сусіди
планую засилать сватів.
Бо в мене жита повні клуні
і на горищі рафінад,
А в нього дві дочки-красуні
І самогонний апарат.
Якщо помислити логічно,
Все виглядає гармонічно.
Ходімо, брате, ізі мнов!
Євген подумав: «От холера!
Чи, може, вдати кавалера
І в жилах розігнати кров?»

Пішли. На розі у крамниці
Взяли шампанського, конхвет –
Усе, що люблять молодиці;
Надрали з будяків букет
У баби Галі на городі –
Жіночій догодить природі,
Бо той noblesse таки oblige.
Паняночки ж були пихаті,
Манерні, витребенькуваті,
Весь час тринділи про Париж.

Молодша, Оля, енергійна –
Регоче, скаче, верещить;
А Таня більш меланхолійна –
Очима блима і мовчить.
Якраз вони вечерювали.
Гуртом під вишнями співали:
«Возьмі мене в щаслівий плєн!»
Аж гульк – Владімір, наче з неба:
«Ось, ось він я, коли вам треба!»
А слідом входить і Євген.

Сусіді ввічливо киває,
Сідає чемно на ослін,
І подих Таньчин переймає,
А серце тенькає: «Це він!»
У зацяткованій краватці,
Спінжак на шовковій підкладці,
Від блиску лакових штиблет
Аж Тані засліпило очі;
Гада: сьогодні проти ночі
Із ним влаштую тет а тет.

Вже соловейко в лісосмузі
Стрічає співом новий день.
В три вирви виштовхали друзів,
Бо накубрячилися впень.
Повзуть. Трива розмова п’яна.
«Кажи, яка із них Тетяна?»
Євген Владіміра пита,
Одначе той не в’яже лика,
Ригає, чвака і мугика
І в такт макітрою хита.

Тим часом у батьківській хаті
Моя Тетяна, ледь жива,
Сидить в розхристанім халаті,
Зітхає, плаче. На жнива
Крокують досвіта селяни,
Уже і сонечко рум’яне
Із-за комори вигляда.
Тетяна на ноги скочила,
У каламар перо вмочила
І пише милому листа:

«Я помню чудноє мгновєньє,
Відкрию серце тільки вам:
Я до сіх пор под впєчатлєньєм,
Як ви хильнули двісті грам,
Як «Очі чорнії» співали,
Як камарінську танцювали,
Як спати під столом лягли,
Як батько вас дрючком ганяли...
Якби ж мене ви обійняли,
Якби ж поцілувать могли!»

Євген з похмілля як проспався,
Півлітра кисляку вдудлив,
Сяк-так умився, в штані вбрався
І самокрутку засмолив.
У роті наче миша здохла,
І до сорочки щось присохло
(скидається на хохлому,
Чи, радше, ні, на петриківку);
Аж раптом Таньчину листівку
Поштар передає йому.

Євген читає, супить брова,
Тремтить із папірцем рука;
Дівоча мрія нездорова
Нудоту в нього виклика
(чи то вчорашня оковита?)
Німфетка, бач, несамовита!
З такою скочиш на слизьке!
Чи, може, показилась дівка?
Євген в кишеню пха листівку
І Тані шле коммюніке:

«Агов, мовляв, моя голуба,
Чи ви не впали часом з дуба,
Що пишете таку дурню?
Мені ви дуже симпатичні,
Та ваші мрії еротичні
Ви краще знищіть на корню.
Ставок, млинок, місцеве бидло,
Сільський мізерний антураж
Мені добряче настогидли.
Я байронічний персонаж,
А навкруги баби скажені!
На цьому все. Цілую, Женя».
І в скриньку кинув папірця.
Як лист Тетяна прочитала,
Аж із лиця, небога, спала,
Блідіша стала за мерця.

За тиждень в Тані іменини.
Кабанчик почува біду.
Євгена кличуть на гостини –
Спасибі, каже, я приду,
Хоча моє розчарування
У вашім вбогім існуванні
Сягнуло позначки «капець»,
Бо я за вас морально вищий,
Та до народу буду ближчий,
Щоб тренувать собі терпець.

Вже гості п’янії танцюють
якісь невимушені па.
Євген із Ольгою гопцює,
її за талію хапа.
У стелю корки б’ють дуплетом.
Євген із Ольгою дуетом
Співають про вишньову шаль.
Непотріб цей Владімір бачить
І ледь від лютощів не скаче
(але не скаче, бо москаль).

Торік погоднії умови
такі сприятливі були,
Що вранці у Євгена знову
Джмелі у голові гули
І вмерло в роті щось смердюче;
та ще й якесь ракло падлюче
Йому обмурзало штани -
Вони зсередини і ззовні
Були таких субстанцій повні,
Що тхнуло ледь не за Лубни.

Аж бач, запхався за халяву
Незрозумілий папірець -
Владімір слав йому маляву,
де лютий віщував триндець:
«Хоч як – на кулачках, на швайках,
на тичках чи на балалайках, -
о шостій ранку на ставку
тобі, поганий гречкосію,
я за великую Росію
нахабну пику натовку».

Євген проснувся на світанку,
Плеснув водичкою в сурло,
Хоч, звісно, підійматись зранку
Було велике западло.
«Молися, - каже, - кацапидло,
Як часом жити не набридло,
Щоб в ногавиці не наклав!»
Сказавши так, з якогось тину
Добрячу виламав жердину
І до ставку покрокував.

У комиші сховались гусі,
У вирій подались качки,
Коли зійшлись колишні друзі,
В руках стискаючи дрючки.
Владімір добре замахнувся,
Та раптом наче зашпортнувся,
Очима в очерет зирнув -
Заслухався, як жаба квака;
Отут Євген його ломакой
Увздовж хребта й перетягнув!

Владімір зойкнув, впав на спину,
Здригнувсь востаннє і помер.
Євген перегодив хвилину,
Спитав: «Догрався, сучий сину?»
І чоботи з сусіда здер.

Така вона, шляхетна доля -
Як щось, хапайся за дрючки!
Сих делікатностей ніколи
Не зрозуміють селюки.
Заб’ють, бува, князька чи графа, -
Не треба навіть телеграфа,
Чутками повниться земля:
Ще треті півні не співали,
А вже й на Буковині знали,
Буцімто вбили москаля.

У фіціяльнім протоколі
Повітовий ветеринар
писав: «Діагноз – ictus soli,
потужний сонячний удар
(Аж тухлі гулькнули в муляку):
Exanimavit per гілляку
І propter hoc зламав хребця».
Край лісу яму колупали,
Заупокійну одспівали,
Та й поховали молодця.

Село на поминках гуляє,
Один Євген не п’є, не їсть:
Героєм оволодіває
Жага до переміни місць.
Кортить небозі дати драла,
Допоки лихо не приспало –
Впряга у возика Гнідка,
Кида лахміття у валізу,
Та й шварка, як ляхи до лісу,
Втіка подалі від гріха.

Недовго Ольга побивалась:
Драгунський полк її плінив.
А Таня все слізьми вмивалась,
Бо кепсько, бач, Євген вчинив.
Бува, щоранку, як оклига,
Через паркан до його шмига
І ну вивчати інтер’єр:
Журнали з голими бабами,
Красунь із довгими ногами,
Притятих рясно до шпалер.

Про теє батько як дізнався,
За коси Таню відтягав,
Три тижні поспіль матюгався,
Та згодом справі раду дав:
Запхав Тетяну у столичний
Державний виш педагогічний,
В Москву, на ярмарок дівок:
Сказав: як засвербило в с[ерц]і,
Нехай повчиться на філфаці,
То, може, заміж вийде в строк.

Як біля скронь шалені кулі,
Що їх оспівує Кобзон,
Рочки швидесенько минули,
І в кожній миті свій резон -
Тим діточок приніс лелека,
А сих нема, а ці – далеко;
Сквасніли, наче молоко,
Колишні діви милолиці;
І знов Євгена до столиці
Везе скандзюбаний Гнідко.

Євген, втікаючи від кари,
Майстерно замітав сліди:
Як уколошкав Вольдемара,
То вештався сюди-туди.
Побачив Здолбунів і Броди,
Бердичів, Сарни, Жовті Води,
Дрогобич, Моршин і Сокаль;
І скрізь Євгена всі вітали
І запопадливо питали,
Чи пан добродій не москаль.

Відвідав Жмеринку й Тернопіль,
Гусятин, Збараж, Кремінець,
І Хуст, і Жашків, і Крижопіль,
Та ще й Подільський Кам’янець;
У Львові, як шукав криївку,
Спитав наступну останівку,
То ледве вшився звідтіля;
Та ось скінчилась біганина,
І блудного стрічають сина
Зірки московського Кремля.

Євген зітхнув, замовив смузі,
Поглянув тужно навкруги:
Куди не плюнь, ті самі друзі,
Одні й ті самі вороги;
Ті самі витончені душі
Їдять одні й ті самі суші,
Цитують ті самі рядки,
В одні й ті самі ходять клюби,
Та ще й в одностатеві шлюби
Понавступали залюбки.

Аж раптом файная кобіта
У леопардовім манті,
Струнка і гожа, мов трембіта,
Сіда в куток на самоті.
Сідає, замовля паелью,
Вийма з торбиночки Коелью,
Повільно сторінки горта...
Євген ураз забув про смузі:
«Це хто в червонім капелюсі
Таких філософів чита?»

Життя – то іронічна штука,
Переконайтеся і ви:
Колишня Таня недолуга –
Цариця модної Москви.
Тепер її життя вирує:
Вона вражає і чарує,
То фітнес в неї, то масаж,
То курси з виправлення карми...
І скрізь вітають всі жандарми
Її розкішний екіпаж.

Євген вола бере за роги:
Жіночих вподобань знавець,
Він на шляху до перемоги
Завжди ломився навпростець.
Прийшов. Впадає на коліна:
«О Таню, ти моя єдина!
Невже підсунеш гарбуза?»
Тетяна дивиться у книжку,
І очі витирає нишком,
А на щоці бринить сльоза.

Євген кахикнути не може,
Слова печуть, немов смола:
«Євгєній, я била моложе,
Я лучче качєством била,
То де були твої лупетки?
Які, до гаспида, німфетки?
Мені було сімнадцять год!
Та я б за рік, собача мати,
Уже могла голосувати,
Распротакий ти ідійот!

А зара, бач, такий до діла,
Немов свиня штани наділа,
Бо в мене глибше декольте,
Нівроку ноги та фігура,
І будні, сповнені гламура,
та я тобі скажу на те:
Я б віддала ці ресторани,
Усю фондю та фуа-гру
За кринку жирної сметани
З варениками на пару.
Тож прикидатися безглуздо:
Я вас кохаю, най вам пусто,
Та не для того мій диплом,
Щоб заручитися з хохлом!»

Вона пішла. Шаблон в Євгена
Так луснув, аж пішла луна.
І це була остання сцена,
І закінчилася вона.
Отож, кохайтесь, чорнобриві,
Якої б віри не були ви:
Хохли, татари, москалі,
Піндоси, лабуси, чухонці –
Нехай над нами сяє сонце
І буде мир по всій землі!
Позичено ось туточки- назбирано з 6-ти постів ЖЖ авторки : the-mockturtle.livejournal

Этот пост размещен также на http://mysliwiec.dreamwidth.org/
Tags: судьба и образ, факт
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 3 comments