mysliwiec (mysliwiec) wrote,
mysliwiec
mysliwiec

Релігійна палітра України, та єресі й секти – національний релігійний продукт Росії

Вітчизняний показник релігійності громадян серед найвищих у Європі. Дані тривалого моніторингу Інституту соціології НАН України від 1992 року свідчать, що церква й надалі має найвищу довіру населення. Більшість жителів нашої держави традиційно ототожнюють себе із християнською традицією східного обряду, але при цьому їм притаманне толерантне ставлення до представників інших релігійних поглядів. Так, за даними опитування, проведеного 11–20 жовтня 2008 року Київським міжнародним інститутом соціології та центром «Соціальні індикатори», 61% респондентів цілком чи швидше погоджувалися із твердженням, що різні релігійні групи мають в Україні рівні права, 75% – із тим, що необхідно поважати всі віровизнання.

Цілковита невизначеність

Єдиним статистично зафіксованим критерієм співвідношення різних церков та релігій в Україні є чисельність громад (парафій). За даними Державного департаменту у справах національностей та релігій, на початок цього року їх налічувалося 35,65 тис. Найбільше – 12,7 тис. – мала УПЦ МП, понад 9 тис. – різні протестантські течії, 4,7 тис. – УПЦ КП, 3,8 тис. – УГКЦ, по 1,2 тис. – УАПЦ та мусульманські громади, 0,94 тис. – РКЦ. Показово, що серед наймасовіших православних церков, а саме УПЦ МП та УПЦ КП, навіть попри масштабну державну підтримку розвитку першої, який лобіювала місцева, а останні чотири роки й центральна влада, динаміка зростання її парафій упродовж останнього десятиліття (25,5% за 2003–2013-й) значно поступалася аналогічному показнику другої (42,4%).



Утім, хоча чисельність храмів тієї чи тієї церкви і є чітким показником, однак вона не відповідає кількості її прихильників. Єдиним джерелом інформації тут залишаються цифри соціологічних досліджень. Проте через різницю методологічних підходів дані різних компаній за останні 10–15 років [демонструють украй суперечливу статистику співвідношення прибічників конфесій:]демонструють украй суперечливу статистику співвідношення прибічників конфесій.
Серія досліджень Фонду «Демократичні ініціативи», «Юкрейніен соціолоджі сервіс» та Соціологічної служби Центру Разумкова упродовж 2001–2011-го фіксувала значне (приблизно в 1,2–2 рази) переважання частки віруючих УПЦ КП над паствою УПЦ МП, однак із поступовим вирівнюванням в останні роки.

Однак Інститут соціології НАНУ давав протилежні пропорції: віряни УПЦ МП, за його даними, переважали чисельно над прихильниками УПЦ КП від 2009 до 2013 року в 1,5–1,7 раза відповідно. При цьому в УПЦ КП та УГКЦ динаміка була від’ємною, а в УПЦ МП та УАПЦ – плюсовою. За даними матеріалів дослідження Інституту соціології НАНУ, вміщених у виданні «Українське суспільство 1992–2013. Соціологічний моніторинг», на 2013-й до УПЦ МП нібито належало 44,7% усіх респондентів, які заявили про належність до певної конфесії. Можливо, такий результат зумовлений великою часткою під час опитування громадян, які заявили, що не належать до жодної церкви (див. «Великі розбіжності»).



Водночас в Україні давно спостерігається різна активність парафіян церков та релігійних організацій, що виявляється в частоті відвідування храмів. Наприклад, іще десятиліття тому розгорнуте соціологічне дослідження «Юкрейніен соціолоджі сервіс» засвідчило, що відсоток прихильників УПЦ МП серед усіх віруючих, які належали до певної конфесії (37,8%), був майже вдвічі більшим, аніж серед тих, які бодай раз на тиждень відвідували храми (21,1%). В УПЦ КП відповідна пропорція становила лише 1,5 раза (28,7% та 19,1%), тобто серед активних вірян, які щотижня відвідували церкву, їхні частки були майже однаковими.

Лідером за показником відвідуваності богослужінь виявилася УГКЦ, відсоток адептів якої серед активних парафіян більш ніж у 1,6 раза перевищував частку її прихильників серед усіх віруючих певної конфесії (31,6% та 18,6% відповідно). Іще вищими ці співвідношення були тільки в римо-католиків (3% та 1,6%) й, особливо, у протестантів (7,8% та 21,8%), котрі в такий спосіб посіли друге місце за чисельністю активних парафіян, які бодай раз на тиждень відвідують храм.



Дальші соціологічні дослідження засвідчують, що церковна активність вірних УПЦ КП, УАПЦ та УГКЦ не просто залишалася значно більшою на тлі пастви УПЦ МП, а й посилювалася швидшими темпами. Матеріали згаданого видання Інституту соціології НАНУ свідчать, що при зростанні частки активних парафіян УПЦ МП від 32,8% у 2003-му і 33,6% у 2013 році в УПЦ КП їх відсоток зріс від 31,5% до 39,4% в УАПЦ – від 38,9% до 67,6% а в УГКЦ – від 67,7% до 78,3%.

Ментальні особливості

Аналогічні диспропорції помітні й у міжетнічному та міжрегіональному зрізі. Частка українців за національністю, які під час опитувань заявляють, що вірять у Бога (76,7% у 2013 році), значно вища, ніж росіян (65,3%). Так само як жителів Заходу (93,4%) – помітно більша, ніж Центру (73,4%), Сходу (71,4%) й особливо Півдня (67,1%). При цьому за останні 10 років швидше зростання релігійності спостерігалося саме в південних та східних регіонах. Однак воно було переважно формальним. Наприклад, плюсова динаміка щодо частки віруючих, які відвідують храм принаймні кілька разів за місяць, спостерігалася на Заході (54,9% у 2003-му і 57,1% у 2013 році) та в Центрі (відповідно 20,7% і 21,9%). Тим часом на Півдні (29% і 16%) та Сході (21,5% і 13,1%) відсоток таких вірян не лише був значно меншим (у 4,4 та 3,6 раза порівняно із Заходом), а ще й демонстрував різку спадну тенденцію впродовж останнього десятиліття.



Суттєві відмінності між різними макрорегіонами спостерігаються і в ставленні до показної побожності, вельми поширеної серед частини совкових еліт («синдром Пшонки»). Так, на Заході та в Центрі позитивно її трактують лише 12–13,7% опитаних, тоді як негативно у 3,3 раза більше (38,8–44,8%). Зовсім іншою є ментальність більшості мешканців Півдня, де частка тих, хто прихильно сприймає це явище (31,7%), є на чверть більшою від тих, хто засуджує таку поведінку (24,2%). Цікавим є і ставлення до Великодня. В усіх регіонах абсолютна більшість (від 82,8% на Сході до 97,6% на Заході) називає його «справді великим святом». Проте частка мешканців, які кажуть, що це звичайне свято або й просто вихідний, на Заході (0,8%) вже у 21 раз менша, аніж на Сході (16,7%) й у 13–16, аніж у Центрі (10,9%) та на Півдні (12,9%).

Від розколу до єдності?

Розкол в українському православ’ї та відсутність Єдиної помісної церкви спричинили переважання категорії «незалежних православних». Так, за даними соціологічного дослідження Центру Разумкова, торік у березні на запитання «До якої саме православної церкви ви себе відносите?» 40,8% громадян відповіли: «Я просто православний», – і лише 27,7% ототожнили себе з УПЦ МП, 25,9% – з УПЦ КП, 1,2% – з УАПЦ, 0,7% – з РПЦ. Більшість осіб, опитаних тією самою службою у 2010 році, були переконані, що причиною міжцерковних конфліктів в Україні є боротьба за майно й будівлі (34,8%) та владу ієрархів (29,5%).



Основна маса громадян залишається далекою від розуміння суті міжцерковних відносин. На запитання «Чи вважаєте ви необхідним створення Єдиної помісної української церкви?» більшість людей заявляють або, мовляв, вони не знають, що це таке (40–50%), або що їм важко відповісти (11–17%). Натомість серед тих, хто визначився, бачимо приблизний паритет (20–25% респондентів), який поступово трансформується в перевагу прихильників церковної єдності за рахунок тих опитаних, які зрозуміли, що це означає. Наприклад, порівняння даних 2002 та 2007 років свідчить, що 10,1%, на які зменшилася частка тих, хто не знав, що таке Єдина помісна церква, розподілилися таким чином: 5,9% поповнили лави неспроможних відповісти, 0,9% – тих, хто проти, а 3,3% – прихильників ідеї.

Читайте також: Віктор Єленський: «Релігія повертається в українську політику, але це не означає, що вона з’єднується з народним життям»

Як бачимо, тривала боротьба з «опіумом для народу» в СРСР та малозрозумілі широкому загалу суперечності між різними православними церквами призвели до того, що більшість жителів тяжіють до максимально поверхового контакту із церквою у зв’язку з кількома датами життя – власного та своєї родини. На цьому тлі серед справді активних послідовників тих чи тих релігій і конфесій, які регулярно відвідують храми, контактують зі служителями культу, а отже, й перебувають під їхнім більшим або меншим впливом, на перші позиції за чисельністю вийшли Українська греко-католицька церква та різні протестантські громади. Таким чином традиційна в дорадянський час і відновлена за інерцією після здобуття незалежності православна Україна стає дедалі більш поліконфесійною.

Олесь Олексієнко


* * *

Єресі й секти – національний релігійний продукт
Чи справді Захід був джерелом девіантності для російського православ’я, більшість російських хиб та бід має цілком автохтонне походження?



Коли ще Партія регіонів «боролася» за європейську інтеграцію України, якийсь православний священик Московського патріархату з Луганщини погрожував у інтерв’ю відлучити від церкви Олександра Єфремова, лідера фракції ПР у Верховній Раді, саме за участь у цьому «гріховному» процесі. На думку батюшки, Європа, Захід – це суцільний «Содом», звідки на Схід поширюються всілякі секти і єресі. Нині у зв’язку із цілковитим провалом євроінтеграції за версією ПР відлучення від церкви колишньому інструкторові міськкому КПУ/КПРС не загрожує…
[Чи справді саме Захід був таким невичерпним джерелом релігійної девіантності для російського православ’я?]Чи справді саме Захід був таким невичерпним джерелом релігійної девіантності для російського православ’я? По-перше, з’ясуймо, що саме називають єресями й сектами, адже насправді часто йдеться про різні протестантські деномінації, що мали багато прихильників на Сході Європи, викликаючи різке несприйняття панівних церков. Так, батьківщиною протестантизму є Захід, але ж на його теренах постав і католицизм, який аж ніяк не можна назвати сектою. По-друге, конфесійні групи в росіян часто-густо були вторинним продуктом іманентного розвитку місцевої офіційної церкви та їхньої специфічної етнічної релігійності.

Якщо ж говорити про якусь «провину» Заходу, то вона зводилася до привабливості протестантських релігійних пошуків для тих жителів Росії, котрі не знаходили духовної поживи у офіційному християнстві своєї держави. Саме ті з них, котрі намагалися вийти за межі суто побутового сповідання віри, ставали неофітами західних культів. У другій половині ХІХ століття в Російській імперії під впливом іноземців виникають перші громади баптистів. Ця протестантська церква народилася в Англії XVII століття внаслідок розвитку пуританізму. Інший вельми популярний серед підданців царя релігійний рух – п’ятидесятники – виник на початку ХХ у США. А, наприклад, меноніти з’явились у Нідерландах іще в XVI столітті.

Однак російське суспільство без жодних впливів Заходу виступало національним генератором формування різних релігійних об’єднань. Іще від XVIІ століття в Росії утворювалися опозиційні до офіційної церкви рухи христововірів, «іконоборців», духоборців і молокан. Головні постулати цих деномінацій цілком самостійно прийшли до напрочуд близьких західному протестантизмові ідей: вільне, творче розуміння віри як здатності та обов’язку кожного її носія задовольняти свої духовні запити, вдосконалювати власну духовну сферу й поведінку, протиставлення церковному офіціозу громади релігійних однодумців. Члени цих громад намагались у невеликих осередках утілити свої соціальні ідеали братерства, рівності й справедливості.

Христововіри відмовлялися від зовнішньообрядового характеру православ’я (формально визнаючи офіційну церкву), вірили в можливість власного релігійного самовдосконалення, коли людина «стає Христом». Основною формою служби Божої в них виступали «радєнія» (синкретичні дійства, що складалися з пісень, релігійних танців і пророцтв), під час яких віруючі доходили до екстазу, котрий сприймали як «єднання зі Святим Духом». Серед «духовних християн» були й свої екстремісти, як, приміром, секта «пригунів», що виникла у 1840-х. Її заснував селянин Тамбовської губернії Максім Рудомєткін. Молитовні зібрання «пригунів» демонстрували особливу екзальтацію, віруючі несамовито стрибали, намагаючись досягти сходження «Святого Духа». Проявом суто російської етнорелігійності була й секта скопців. Останні, будучи адептами екстремального аскетизму, практикували ритуальну самокастрацію в ім’я позбавлення будь-яких спокус. На чолі їхніх громад, що називалися «кораблями», стояли «старці». Засновником цього релігійного руху у XVIІІ столітті став «старець» Сєліванов. До громад скопців належали переважно заможні люди, а оскільки із природних причин вони не мали нащадків, то усе їхнє майно залишалося державі. Тому певний час офіційна влада ставилася до скопців позитивно. Одначе, коли тамбовському генерал-губернаторові спало на думку, що вони піддають себе кастрації задля ухиляння від служби в російській армії, їх стали переслідувати. Цікаво, що «скопчество» не набуло поширення навіть на сусідніх українських та білоруських етнічних землях, залишаючись проявом суто російського релігійного фанатизму.

У 1910–1912 роках у російських православних монастирях на Святій Горі (Афон, Греція) виник особливий релігійно-сектантський рух у чернецтві – «імєславці». Його засновником виступив отець Антоній (Булатович). Учення «імєславства» пов’язане із традиціями візантійського ісихазму та християнського неоплатонізму. «Імєславці» стверджували, що людина через свою гріховність здатна прославляти в молитвах не самого Бога, а лише його ім’я. Царський уряд і синод сприйняли їхній рух як бунт, а вчення – як єресь. На Афон (територію іншої держави!) було висаджено російський десант, сотні ченців заарештовано й відправлено на покарання в різні монастирі Росії. У 1912–1913 роках їх було відлучено від церкви. Цей рух підтримували такі богослови та церковні діячі, як Павєл Флорєнскій, Сєрґєй Булґаков, Міхаіл Новосьолов. І ніяких західних впливів тут не помічено…

І вже зовсім не був винний Захід у такому суто російському опозиційно-релігійному явищі, як старообрядництво із притаманним йому етнічно-маніхейським поглядом на світ. Давня східна релігія Мані з її поділом світу на абсолютне Зло й абсолютне Добро, а людей – на «синів світла» й «синів темряви» справді мала великий вплив на російську духовність, а у старовірів із їхнім несприйняттям офіційної ніконіанської церкви спричинилася до крайнощів фанатизму.

Російський дослідник Іґорь Яковєнко писав у статті «Критика історичного досвіду»: «Маніхейство старовірів виходило з одвічної боротьби Росії із Заходом. І зло для них було західного походження, а суспільство – полем споконвічної боротьби багатих і бідних. В уявлення про Зло старовіри включили елементи утилітаризму, пристрасті до земних благ, «утроби», котра стала уособленням пороків». Старовіри не сприйняли слабких спроб європеїзації Московії у другій половині XVIІ століття й виступили проти реформ влади, що викликало масові репресії. Тисячі з них були страчені, піддані тортурам, ув’язнені й заслані. Решті довелося шукати способів виживання у ворожій до них державі. Поступово формувалися конспіративні структури, традиції підпілля, і все те працювало на реалізацію ненависті до офіційної влади та церкви й тотальне несприйняття «гріховного Заходу». Цього вибухонебезпечного опозиційного елементу було доволі багато, на 1917 рік – 37 млн. Серед старовірів активно працювали народовольці: Міхайлов, сестри Фіґнер, Соловьйов (учасник замаху на Алєксандра ІІ), Софья Пєровская, есерка Єкатєріна Брєшко-Брєш­ковская. Деякі автори стверджують, що таку форму влади, як «совєти», більшовики запозичили у старовірів-безпоповців.

На початку ХХ століття старовірам належало 60% промислового капіталу Росії. Із їхнього середовища вийшли такі фінансисти й підприємці, як Рябушинські, Морозови, Трєтьякови, Мамонтови та багато інших. На 1917 рік в уряді Росії працюють вихідці з їхніх громад: Ґучков, Сіротін, Карташов. Старовірська молодь починає цікавитися більшовизмом, а деякі представники цього середовища роблять у більшовиків блискучу кар’єру: Калінін, Молотов, Риков, Суслов.

Російське етнічне маніхейство тут наклалося на політичне маніхейство марксизму з його уявленнями про абсолютне протистояння праці й капіталу, боротьбу двох світів – буржуазного та соціалістичного. Український дослідник Омелян Нестайко пише: «У московській свідомості зло, втілене в Заході, залишилось незмінною домінантою протягом століть. Незмінною залишалася ненависть до людей, від яких це зло виходило і з якими треба боротися до повного їх знищення».

Політичне маніхейство


На початку 1980-х років у кабінеті начальника кафедри суспільних наук Севастопольського вищого військово-морського інженерного училища я побачив на стіні мапу світу, де СРСР і країни Варшавського договору було зафарбовано червоним, а решту – чорним. Ось таке наочне втілення маніхейського світобачення… Радянські газети обожнювали назви на кшталт «Два світи – дві правди», де панувало політичне маніхейство. Власне, в нинішній РФ воно домінує і дотепер, ба навіть набуває гротескних форм.
Несамовита лють тамтешнього суспільства щодо Заходу, клятих «піндосів», «бЕндеровців» відроджує дуже архаїчні підсвідомі комплекси російської ментальності, про які влучно писав історик Євґєній Возґрін:
«На цьому камені вільно обраних несвободи й деспотизму будувалася майбутня Росія. Потім зміцнилися сільські громади, що відроджували племінний диктат більшості й зневагу до особистості, маніхейськи суворий поділ світу на «наших» і «не наших» та відповідні подвійні мораль і норми співіснування (для своїх і чужих). Себто, по суті, аморалізм, що став поступово однією з найбільш вражаючих національно-психологічних рис, котрі вже точно «аршином общим не измерить».

Абсолютна більшість російських хиб та бід має цілком автохтонне походження, і за них Європа, західна цивілізація аж ніяк не можуть бути відповідальні. Практично всі секти і єресі в православ’ї росіян формувалися на власному національно-культурному ґрунті, де якщо й були якісь західні впливи, то периферійні й мінімальні. А наївні прагнення самоізолюватися, герметично закритися від світу в якомусь Митному союзі, в євразійському царстві не мають перспектив, тим більше еліта цих східних утворень дуже охоче використовує у власних інтересах досягнення західної цивілізації. У сучасному світі неможлива автаркія, ані економічна чи політична, ані культурна чи релігійна. Якщо, звісно, не стати на «привабливий» шлях Північної Кореї…

Ігор Лосєв


Tags: кажущееся и действительное
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 20 comments