Останню здійснюють, якщо просто сказати, звичайні люди. Першу роблять еліти: секулярні, якщо їм дещо треба від релігії, або релігійні.
Тепер дивіться: коли після горбачовських реформ «стало можно» реєструвати громади, більшість церков відкривають там, де їх вже і так безліч – у Західній Україні, частка церковних осередків якої в СРСР була 20%!
Здавалося б, замість того, щоб будувати храми десь у Запоріжжі, прості люди споруджують сакральні споруди у Львові на власний кошт.
Тим часом еліти Східної України накопичують капітал, займаються дерибаном. Від середини 90-х років вони зрозуміли, що треба якось легітимізувати свої статки і статус, почали звертатися до «канонічного» православ’я та говорити про духовність. Можна простежити по роках, що саме тоді на Донбасі будує храми Віктор Нусенкіс.
Результат усього цього: на Донбасі «щотижня і частіше» богослужіння відвідують 2,5%, на Львівщині – 49%.
Україна убезпечена від клерикалізації релігійним плюралізмом. Жодна з церков не зможе домінувати або придушувати інші церкви, бо жодна з них не об’єднує навіть номінальних 20% населення.
За даними одного закордонного дослідження, 22% опитаних належать до УПЦ (МП), 19% до УПЦ (КП), 8% до УГКЦ.
І навіть протестанти, попри те, що їхня питома вага не така велика, є центром тяжіння і мають сегмент громадської підтримки".
Віктор Єленський:
«Релігія повертається в українську політику, але це не означає, що вона з’єднується з народним життям»